Державні лідери й містечкові проекції

Наразі Україна схожа на єдину партію, яка складається з ряду партієподібних клітин, лідери яких займаються партійним працевлаштуванням на місцях в основному підтоптаних людей, які вже хочуть стабільності в силу своєї згасаючої фізіології і не можуть через своє потьмяніле лице «дивитися по сторонах» — ніхто ж і так не зацікавиться. Хоча без такої структуризації ядра тієї чи іншої парторганізації теж не створити на місці чогось подібного на пристойний зримий осередок. Та, на жаль, це стає головним у методиці роботи — триває ігнорування ініціативних, і тому непередбачуваних, людей із пульсацією мислі, а набирають «стадо», яке легко при нагоді перерахувати і заткнути своєму опоненту, котрий володіє меншим «стадом», цим самим рота. За такими «членами» і сприймають на місцях ту чи іншу партію в цілому. Хоча деякі лідери справді цікаві й могли б сподіватися на ліпшу долю в історії. Скажімо, продовжує залишатися цікавим Євген Марчук без своєї номінальної Партії Свободи. Чого вартий відразу після революції його спокійний вислів у одному з ілюстрованих видань: «Я не буду критикувати Кучму хоча б тому, що зараз це модно»? Або: «Головне — щоби не виникло ілюзії, що Захід завжди буде з нами панькатися. Там міждержавна конкуренція не менш гостра, ніж на сході.»

Останні слова наразі стовідсотково справдилися.

Цікаві його думки, зокрема для закарпатського острова СДПУ(о), і про цю партію: «Вона дійсно мало має спільного з класичною соціал-демократією. Саме тому не виходило налагодити стійкі контакти з провідними соціал-демократами Європи. Зрештою, класична європейська соціал-демократія нам поки не підходить. В той же час, адаптована на нашому грунті і збагачена ідеями національного відродження, соціал-демократична ідеологія ще не розроблена.»

Мовби у відповідь на це, відчуваючи свої слабі сторони, Віктор Медведчук незабаром після Великого Помаранча писав: «Якщо ти не готовий до поразок, треба йти в лісники!» До такого амплуа він готувався перед революцією у Жденієві, де будувалась дача, про яку тоді багато говорили, а зараз зовсім забули. І так, мовляв, революція перемогла. Там дружина Медведчука злякалася гадюки, і лісників мобілізували, на її ж прохання, аби звезли сюди побільше їжаків, щоби тих гадюк поїли.

З їжаками, звичайно ж, вийшов перебір, як із «баластними» членами славної партії.

Віктор Медведчук в одному з інтерв’ю сказав: «Ви можете спитати: «Що ви зробили хорошого, очолюючи Адміністрацію Президента України?» На жаль, про 80% того хорошого, що я зробив, я просто не маю права розповідати.»

А 20%?

Про них теж відомо хіба твердим партійцям зі стандартної для всіх партій «обойми» основного складу.

За цими округлими словами часто не бачимо ніде представницького лідера, на якого можна поставити всі гроші на чергових виборчих перегонах, у які перманентно втягнута Україна.

Хіба Мельниченко бовваніє над усіма конкретною небезпечною тінню.

Та, дивись, сам Кучма у виданні «Влада гриошей» зауважує зненацька: «Плівки Мельниченка — це спецоперація, головною метою якої була зміна влади в країні. І Мельниченко — не головна фігура. Він просто пішак у цій страшній для України грі.»

То хто для нас проводир?

Мабуть, містер Ікс?!

Висновок може бути, що нині ні «верхам», ні «низам» не можна занадто високо відриватися від грішної землі, не варто і розтягувати людей в партійні квартири в єдиній «партії» — Україні. Хай буде ліпше хоч хтось, що «тупо працює» та ту ж суверенну і неділиму. І тут знову правий Кучма з того ж видання, що згадується вище: «Працювати за принципом «свій-чужий» (він на вульгарному рівні могутньо утвердився в Закарпатті. — Авт.) не можна. Адже не даремно в усьому світі, коли міняється верхівка, вся чиновницька рать, на якій грунтується фундамент країни, нікуди не дівається.»

Шарикови, що хочуть ловити чорних котів у темних кімнатах, живуть і досі.

Але як же вони набридли.

Давай спиратися на РОЗУМ!



Василь ЗУБАЧ