Закарпаття: У Чинадіївському дитячому будинку дітей з легкими долями немає

Кожна дитина хоче жити в сім’ї, яку не може замінити ніякий, навіть найкращий дитячий будинок чи інтернат. Чому ж дорослі часто цього не розуміють? Доки туга гніздиться в дитячих очах, не може бути гаразду в суспільстві.Переступивши вперше поріг Чинадіївського дитячого будинку, що на Закарпатті, вловили на собі десятки допитливих поглядів... Долі – різні, а очі всіх дітей пройняті неприхованою тугою...

Заклад затишний, де і килими є, і постіль м’яка, і харчування калорійне. Але і тут зустрічають захожих настороженим поглядом: чия ж це мама? Чи не моя? Тут, де ятрять незгойні рани сирітства, часто при живих батьках існує омріяний, опоетизований ідеал сім’ї. Природно, дітям хочеться мати свою родину. Щоб були мама і тато, братики й сестрички.

І це добре усвідомлюють учні та педколектив Ужгородського комерційного технікуму, бо вже не перший рік навідуються в гості до чинадіївських дітлахів. Вони – 16-17-літні хлопці та дівчата, ще майже самі діти, але на загальнонаціональну проблему дивляться по-дорослому.

А минулого четверга група дівчат 2 курсу (спеціальність «бухгалтерський облік «а») разом із класним керівником Смочко Валерією Юріївною побували у дитячому будинку. Вони не називають свій візит спонсорською допомогою, бо на зібрані учнівські 1600 гривень закупили канцелярські товари для школярів та іграшки для малечі. А головний спонсор тут держава. «На нинішній рік нам виділили з бюджету чотири мільйони гривень. Та й чого гріха таїти, є добрі люди на білому світі, що не обділяють матеріальною допомогою наших діточок», – з радістю повідомляє директор дитячого будинку Софілканич Світлана Йосипівна. Свідченням цьому капітальний ремонт. «Ми відходимо від радянських стереотипів, змінюємо не лише психологію, а й обстановку, дизайн», – продовжує пані Світлана. Одним словом, євроремонт, який нині, напевно, забезпечить власним дітям не кожна пересічна українська родина.

Та для дітей, що живуть тут, головне спілкування, тепло і любов. Саме ці почуття й були головним подарунком дівчат з комерційного технікуму.

У цьому дитячому закладі немає дітей з легкими долями. Багато хто з них однісінький у цьому жорстокому світі, мов відірваний листочок. Окремим поталанило: вони тимчасово у «будинку для життя» (так його називає директор Світлана Йосипівна), де добрі і дбайливі вихователі, чуйні й уважні вчителі. Педагоги розповіли нам про багатьох сиріт, підкинутих мамами- «зозулями», і стало прикро і боляче. Моторошно від тих слів, узятих не з пригодницького кіно, а з нашої з вами дійсності. Чому ж це у нас їх стає все більше й більше? До того ж білих. Як зізналася директор закладу, ще кілька років тому на утриманні у будинку перебувала переважна більшість діток ромської національності, нині навпаки – лише третина циган. Навіщо, подумалось, жінки так безвідповідально пускають на світ дітей, заздалегідь готуючи їм сирітську долю? І що ж ми за суспільство таке, в якому стає все важче прогнозувати виховання синів та доньок? Суспільні проблеми досипають солі передусім туди, де найбільше болить. Родинний мікроклімат складається у суспільстві. Тож якою педагогікою можна відгородитися від сімейних проблем?

От і підказало життя чинадіївським педагогам взятися за роботу, якої не вчать ні в одному педвузі: педагогіки виживання чи методики пошуків батьків та дітей- «бігунів». Але діти є діти, і їхнє прагнення жити в сім’ї – щире й законне.

– Мені теж Світлана Йосипівна, директор наш, обіцяла знайти маму, – хлопчик шморгає носом і довірливо дивиться у вічі.

– А я скоро поїду додому. І я завжди буду з мамою спати, – мала поправляє біляве волосся над лобом, і світиться надія в її очах близьким вогником радості...

– А мене ніхто не забере, – з присмаком полину тихенько говорить дівчинка, – бо я кашляю. А хворі діти нікому не потрібні. Мені мама завжди так говорила, бач, тепер я нікому не потрібна...

Ці малюки ніколи не дізнаються, які сумні, страшні сторінки лягли в їхні коротенькі біографії.

Їдучи до Чинадієва, ми всі переживали: і дівчата, і я, і навіть педагог Валерія Юріївна. Думали, хвилювалися. Адже цілком розуміли, що школа не проста і діти тут особливі. Важко, мабуть, гадали, із сиротами працювати, бачачи їхні душевні рани, пам’ятаючи, що вони залишені батьками свідомо... Час збігає швидко і за кілька годин, проведених тут, ми своє звичайне життя ніби розбавили полиновим настоєм.

...Дітям дуже хочеться жити в сім’ї, з батьками, які б їх любили і не цуралися. Бо ще не поживши, вони віч-на-віч зустрілися з бідою, ковтнули горя з гіркуватим присмаком. А чия в тім вина?... Наче відчуваємо провину. За все. За сварки і негаразди в домі і в країні. За нашу черствість і глухоту. За брак любові. Мабуть, любові не вистачає всім. Але дітям вона потрібна найбільше. Як вітамін росту. Та горе загартовує. Діти вірять у відродження сім’ї, навіть при такому страшному травмуванні душі.

У нашій країні все влаштовано так, що підлітки повинні адаптуватися до соціального життя дорослих. А я б зробила навпаки, поставивши за мету прямо протилежне завдання: щоб дорослі адаптували все у своєму світі до світу дітей. Тому що він чистий і найщиріший. Якщо ми хоча б у сім’ї не розучилися чути наших дітей, ще не все втрачено.

...Можна, звичайно, багато говорити про творчий пошук педколективу, про особливі підходи й уміння відчинити замкнену дитячу душу, про прагнення дібрати ключик, що заводить самовиховання підлітка. Але основним стимулом тут є бажання дитини повернутися додому, у сім’ю. Хоча б якою вона не була.

«Державні діти – діти-сироти, – каже Валерія Юріївна Смочко, присівши навшпиньки біля купки смугляво-білих «курчат». – Упевнена, ніхто з порядних людей не дозволить собі принижувати їхню честь і гідність. Це діти – кожен з них – особистість. Зі своїм мікросвітом, уподобаннями, талантами. І хоч винятково чутливі до фальші, радо відгукуються на щирість і добро, на любов і повагу. Тож думаю, якщо хочеш досягти позитивного результату (будь у чому), люби ту справу, якою займаєшся. А коли ні – зміни спеціальність: не ґвалтуй ні себе, ні тих, хто з тобою поруч. Навіть камінь, залізо, дерево стає слухняним, коли до нього ставишся як до живої істоти, з любов’ю, повагою, по-материнськи. «Вчаться у тих, кого люблять», – чіткіше і краще, ніж Гете, просто не скажеш».

Діти, з якими ми сьогодні спілкувалися, особливі. Інколи вони одягнуті в однаковий одяг, поставлені в рівні умови, по закінченні школи отримають однакову освіту. Але це не означає, що всі 115 – «інкубаторні». Вони зовсім різні, цікаві, бо всі – особистості. Індивідуальні і неповторні. А нам життя дало шанс дарувати їм тепло і добро, навчати і самим навчатися у них. Це безцінне багатство. Це щастя – своїм теплом відігрівати, реанімувати дитячі душі.

«Переконана, – каже Світ-лана Йосипівна, – в таких навчальних закладах повинні працювати не звичайні педагоги, а виключно люди, котрі добре знають дитячу психологію. Їм і без дорослих амбіцій дісталося по життю, тому наша сьогодні задача – і вихователів, і вчителів – адаптувати дітей з понівеченими долями до життя, допомогти ввійти в широкий світ гідно, бути підготовленими до будь-яких ситуацій. Завдання з найпростіших – стався до них так, як до власних, народжених тобою дітей... А може, саме воно відноситься до розряду найскладніших?»

Можливо. А мені пригадалися слова директора Ужгородського комерційного технікуму Петра Петровича Гаврилка перед візитом до дитячого будинку. «Незалежно від того, є чи немає в дітей батьків, вони потребують тепла і любові, вони потребують доброти й уваги, але понад усе діти потребують любові. Адже весь процес навчання і виховання тримається на любові до дитини. Любов породжує вдячність, довіру. Любов об’єднує всі найкращі людські почуття. І чим більше ми зігріємо своїми вогниками дитячих сирітських душ, чим більше ми залишимо тепла і любові в дитячих серцях, тим більше стане на землі тих, хто по праву буде називатися людиною».

І це, справді, істина.



Світлана ТЕРПЕЛЮК, "Трибуна"