Закарпатський художник Василь Вовчок продовжує вперто ходити в Європу

Закарпатський художник Василь Вовчок продовжує вперто ходити в Європу, даючи цим приклад усій Україні. Цього разу спостерігався контраст між тим, що він бачив кілька літ тому. Художницькі українські очі з русинським поблиском вже не дивилися очамріло на їхні цукерки в золотих обгортках. Такого “золота” і в нас достобіса. Крім того, і Словаччина вже стала іншою, як і ріка, де ніколи немає однієї води. Ця країна — в Європі, куди нам, як до неба рачки.

— В дев’яності роки минулого століття, — говорить речитативом, мовби лірник, Вовчок у своїй майстерні, де є хороші картини і відчуття врівноваженості, — ми дивилися на сусідню державу, наче на космос. Але шлях наближення, тепер побачили, пройшли. Є й будинки не гірші, і певний рівень культури. Принаймні на території окремих садиб. Крамниці робляться там і там з приємним запахом, а не духом трикотажу, що відгонить воєнторгівськими оселедцями. І в нас є те, що в Європі. Тому й словаки сюди почали шастати, як ми колись до них. На побутовому рівні багато чому і вони в нас уже можуть повчитися. Лишилася, на жаль, ще незвичка, що треба під’їзди багатоповерхівок у порядку тримати. Якось і це викоріниться. Бо, сам бачив, на вулиці Можайського в Ужгороді чоловік побудував собі гарний будинок, і, відчувається, прямо фізично не міг терпіти, що з вікна бачить “фронтову” пориту дорогу. Сам привіз жорстви, не падаючи на коліна перед мером, розрівняв усе нерівне, потворне, поклав асфальт. Потім інший забетонує такий же клапоть цивілізації. А згодом вони всі з’єднаються — і свинарник перетвориться в райський сад. А неподалік того свідомого дядька на вулиці Генерала Свободи є два потужні монстри — супермаркет “Вопак” і великий банк, — і не можуть двісті метрів вузенької вулиці впорядкувати. Жаба їх давить, що збідніють… Місто хоче довести вельможному “Вопакові” й банку, що це вони мають дорогу залатати, а ті вперлися і не латають. Кайдашева сім’я по-ужгородському та й годі. Подібного в Словаччині немає. Там є загальний порядок — наша національна сонячна перспектива.

— Але враження чуда за цих відвідин наших сусідів у тебе, напевно, вже не було?

— Ти вгадав, мій друже… Та все ж шукав паралелей, дивився, що там змінилося на ліпше, що — на гірше. Ми, як художники, мусимо це чітко аналізувати. Навіть фантастичні Татри, де все рухається і стає весь час по-іншому. Цього року урагани в них біди наробили, виламали ліс на багато кілометрів. Мовби Тунгуський метеорит упав. Дика природа: гори, стихія, ми тут слабкі. Десь воно й добре навіть у сенсі біди, бо якесь нове прочитання тих Татрів буде. Рани зарубцюються через рік-два, малина на рубцях з’явиться, деревця підростуть, все закриється зелененьким. Але в цей час люди там аж плакали, що у них сталось ось так… Повітря все ж лишилося таке ж, будуть і далі їздити в Татри набитими стежками з дальніх і ближніх світів. Улітку, коли ми там були, взяв і випав сніг, аби приголомшити нас. Кожен раз там завжди відкривалася зовсім нова сторінка того краю. Люди ті ж, передбачувані, але природа привносить у них і їхні дерев’яні хатки атмосферу древності. Часи там з’єдналися: корови пасуться, вівці дзвенять дзвіночками, коні ходять, народні костюми є в повсякденному вжитку в тому селі під назвою Ждяр, що від Попрада на північ. Це — Белянські Татри. Є ще Татри біля Смоковця. Дві високі гори нависали над Ждяром — Вітла і Гавран. Село теж не низько — 986 метрів над рівнем моря. Воно знайшло соціальний вихід у туризмі. Там до травня можна кататися на лижах. Вони видають багато книг про свої місця, є гарна дорога для під’їзду, гостинні садиби для прийому гостей. Повно листівок про Ждяр, сувенірів. Наші цим поки що похвалитися не можуть. Німці, поляки, голландці, півсвіту туди з’їжджається… Старші люди приходять просто подихати смерековим запахом. А молодь підіймається в Татри вище. В європейців звичка не тільки на море ходити. Ми зазвичай тільки гріємося на сонці, бо цілий рік мерзнемо від наших незатишних відносин. Для мене все ж лазити горами теж приємніше, ніж в’ялитися на сонці. Додає радості, що в хатках з різними там мальовничими драбинками і віконницями зберігся запах сторіч. Як колись, так і зараз. Молоді будують по-новому, але і старі оселі не помирають. Це радує по-людськи. Світло навіть на серці твоєму від живого смутку словацької бабки, що от сніг, мовляв, упав, і вона не встигає сіно висушити. В молодички в народному строї зненацька бачиш фіолетові нафарбовані нігті. Це поєднання теж тішить новизною сприйняття, симбіозом старого й нового.

— А молодь яка в тих горах?

— Просто-таки фантастична. Нам може здатися, що от високе село і низькі забиті люди там. Ні! Нема ні затюканості, безнадійної пиятики як десь на Великоберезнянщині. Село селом, а люди — європейські. Їздять-літають по Америках, працюють у Великій Британії, в Німеччині… Їздять і як студенти, і на якісь літні заробітки, влилися в світ, як і ми пробуємо, щоб дати Землі нові українські діаспори, люди з яких ніколи не захочуть на рідні терени, а здалеку повчатимуть, як нам стати такими справжніми українцями ТУТ, як вони ТАМ. Четверо моїх знайомих словаків були в Ірландії, надивилися там багато і сюди свій досвід привезли, втілюють у домашньому господарстві, не надриваючись, радіють цьому. Це — гармонія духу, якої не вистачає нам. Ми — раби якоїсь цілі. А від рабства умирають. Ціль має бути для довго життя, а не для передчасної смерті. Ми ж найчастіше вибираємо смерть…

— Хіба тільки доброго вчаться на дальніх теренах?

— На жаль, ні. Бачив у їхньому барі, що вони беруть лійку в бармена, заливають в неї побільше пива й глитають через гумовий шланг, просовуючи його в стравохід, одним ковтком. Дехто — цілий літр зразу осилює і не розривається. Ми питали в бармена, що це за чудасія така. Він теж такого не пробував, але хтось із “циркачів” казав, що в Америці на таку тему змагання проводяться. Молоденькі сільські хлопці готові в силу своєї чистоти прилучатися до будь-якого незвичного досвіду. Так воно скрізь…Головне, що прояви екстремальної моди не видавлюють свою культуру.

— А художники їхні відрізнялися від вас?

— Тут різниці не спостерігалося. Малярі скрізь однакові. Хоч померзнуть зайву годину, а намалюють задумане, а потім ходять собі раді, ніби Бога за бороду вхопили. Щось нове завжди хочемо вхопити зі звичного довкілля. Коли не виходить — сумуємо. Дехто зі словачок навіть плакав. Хотілось, мовляв, ось так, а вийшло, як усе. Так і поляк Владек, котрий приїхав знову сюди на своїй машині, сумував, що діти-учні слухають його п’ять хвилин, а потім кудись біжать, і він не може прищепити їм своє розуміння вічного. Та ми були такі ж. Ми брали своє з простору. Такими неуважними на перший погляд будуть і грядущі покоління. Це легко зрозумієш, коли не старієш, а ідеш через час, як через ліс — без трагізму, з невтихаючою радістю.

— Алкоголізму там, значить, немає, української безнадії?

— Скоріше, там тотальний “трудоголізм”. Тому, мабуть, вони ніколи й не відходили від Європи. Розучившись же працювати, перетворюєшся, сам знаєш у кого. Про це ще марксистсько-ленінські світочі балакали. “Пашуть” там, як бджілки. Знайомий Іво в Кошицькому технічному університеті “твердо” трудиться, а крім того вибудував хату, сам бетонував, гвіздок до гвіздка вбивав, цеглину до цеглини клав. Праця допомагає їм себе самореалізувати в свій час, а не в далекій перспективі, як доводиться в нас, у наскрізь корумпованій атмосфері. Важка фізична праця там водночас не втрачає духовного підтексту. А ми працюємо як на каторзі, щоб по трудах своїх відразу й померти. Я за всі роки так і не зміг “просунутися”. В такому соціальному статусі був у Словаччині в дев’яності роки, таким лишився і нині. Від усвідомлення цього застою дуже сумно. Щось собі малюю, але з тим прицілом, що, мовляв, зараз не беруть, а після смерті мої діти на картинах “підгодуються”. Але чудес не буває. Варто би починати жити з європейською результативністю вже прямо зараз. А то наша робота ніби просто для самозаспокоєння, а не для “гнилої” меркантильності.

— Невже в них тільки світла надія і результативність, а в нас — навпаки?

— Співпадає хіба падіння довіри до влади. Ми їм похвалилися своїм Помаранчевим Майданом, Балогою, Петьовкою, місцевими справедливцями закарпатоукраїнського розливу, а вони здивувалися нашій радості. Сказали нам, що упирі завжди знайдуть свій шлях, аби і далі ходити з портфеликами. До наступних виборів словаки йдуть із повним розчаруванням. Може, звідти це передалося й нам? Не знаю. Світлих особистостей не проглядується, немовби крутиться по колу одна й та ж колода карт — тузи, дами, валети… Старші люди від такого стану там дуже сумують. Нам теж не завадило би пожаліти своїх стариків і повернути ситуацію в молоде живе русло, щоб наша “Пора!” сиділа в своїй діяльності не на фінансованих старими пердунами гомінких акціях, а створила НОВУ ТЕНДЕНЦІЮ В СУСПІЛЬСТВІ: до світла, і ні кроку вбік. Мордувати старших людей обманом — гріх!

— Треба кожному, мабуть, створити і свою концепцію життя не тільки в окремо взятій області, країні, але й на Земній кулі. Тоді будуть зміни. Бо все життя можна добиватися посади сільського голови, поки на порозі мети те село не спалять, а в інших селах у бірови вже прорватися не вдасться…

— Ми, художники, такими думками переймаємося, бо малюємо. А інші, на жаль, не встигають. Поспішають стати біровами. А стануть ними хіба випадково, коли візьме їх за себе жона-біровканя.

— А коли проймуться всі?

— Не знаю. В Словаччині мені снилися тривожні віщі сни…



Розмовляв Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород.