Туристськими стежками — до водоспаду Шипот і озера Синевир

Настала весна, різні свята, а з ними кілька вихідних днів. І коли тобі на очі потрапляють фото з минулорічних подорожей, одразу стає зрозуміло - пора! То нічого, що знайомі запевняють, що в горах ще лежить сніг, земля холодна, а твій велосипед ще не об'їжджений в екстремальних умовах. Головне, що мудрий інтернет каже, що в ті дні, коли солідаризуються всі трудящі, в тих краях, куди ми зібралися, буде сонячно і тепло.

Водоспад Шипот.

...Зранку біля входу на Головний вокзал групи мандрівників чекають на своїх друзів, перевіряють запаси і уточнюють маршрут. Коли ми з другом сідали в потяг, то ще не знали точно, куди їдемо. Головне, що зручно примостили свої байки і біля них примостилися самі. Чому не знали? Все дуже просто - забули мапу. Тоді стало однаково, де виходити, і ми вирішили орієнтуватися винятково на краєвиди. Зрештою, дорогою нас осяйнула рятівна думка - їдемо на найцікавіші водойми Карпат. Не на всі, звичайно, але водоспад Шипіт та озеро Синевир акурат вписувалися в наші плани. Отже, мукачівська електричка за чотири години привезла нас на станцію Воловець.

У Воловці виникла ідея все-таки знайти мапу. Ми чомусь сподівалися, що в такому туристичному та рекреаційному центрі Закарпаття (так написано в путівниках) десь та й знайдемо мапу Карпат. Натомість на базарі нам запропонували колоду гральних карт. Місцеві мешканці біля одного з готелів запевнили, що колись у начальника контрольно-рятувальної станції були якісь мапи. Але дарма, кімната головного рятувальника Воловця була замкнена. Хоч нам сказали його адресу і радили завітати додому, ми не стали турбувати пана начальника таким дріб'язком.

Вирішили, що ліпше пошукати ліхтарик, який дорогою зламався. У магазині господарських товарів молода продавщиця, почувши, що ми запитуємо про ліхтарик, збентежено запитала свою знайому:

- Що таке "ліхтарик"?

- Фонарік, - відповіла та.

"Фонаріка" також не було. Отож перед нами зникли всі перешкоди дорогою на Подобовець, а від нього - на водоспад Шипіт. Треба сказати, що до водоспаду близько 16 кілометрів і місцеві таксисти лише за 70-80 гривень можуть вас туди довезти. Що ж, трапляються і любителі комфорту. Однак, якщо вас усе-таки ваблять гори, то ними ж можна пройти до водоспаду й коротшою дорогою. Варто з Воловця піднятися до метеостанції, спуститися з цієї вершини - і ви вже майже на водоспаді. Задоволення від такої мандрівки вистачить надовго, і до снаги вона кожному.

Отож наші байки повезли нас до Шипота. Від Воловця ця дорога веде до перевалу, тож майже до самого Подобовця довелося їхати вгору. Після зимової сплячки це була непогана розминка. Кайф прийшов під час спуску з перевалу, де ми на гірських серпантинах розганяли наші байки до захмарних для Львова швидкостей - 63 км/год. Дорога до самого водоспаду виявилася суцільним болотом. Біля Шипота ще лежав сніг, і вода після весняних відлиг спадала бурхливими каскадами. Це зараз, а до літа водоспад стане значно смирнішим.

Іншою дорогою ми виїхали в село Пилипець, де місцеві мешканці по-різному оцінювали кілометраж до Синевирського озера та селища Міжгір'я. Відверто кажучи, ми з досвіду очікували значно більшої розбіжності їхніх даних з реальними. Однак похибка становила близько 10 кілометрів. І за це спасибі.

Оскільки ми вирішили завітати в Міжгір'я до знайомих і по змозі там заночувати, їхали так, щоби можна було помилуватися гірськими краєвидами. У Міжгір'ї нас справді очікував гостинний прийом і довгоочікуваний відпочинок. Адже завтра треба долати перевали, доїхати до озера і вернутися на потяг у Воловець.

Перевал, який розпочинається одразу за Міжгір'ям, справді досить стрімкий і вимагає значних зусиль на підйомі. Зате угорі - рай для фотоаматора. А дорога з гори - рай для велосипедиста. Байк тебе несе нестримно, руки на гальмах, у вухах тільки гул, як від реактивного літака. Тут тільки б вчасно пригальмовувати на крутих поворотах.

Нарешті минули село Синевирська Поляна і під'їхали до підйому на озеро. Саме озеро розташоване на висоті 989 м над рівнем моря. Утворилося воно в післяльодовиковий період унаслідок перекриття річкової долини зсувами. Його площа становить приблизно 4-5 га, глибина - в середньому 8-10 м, є й місця, глибина у яких сягає до 22 метрів, хоча місцеві мешканці кажуть і про 33-35 метрів. За леґендою, його назва походить від імен двох закоханих - Сині та Вира. Озеро - це сльози Сині, яка плакала за своїм коханим Виром.

Озеро напівзамерзле, довкола - досить глибокі сніги. І попри те, тут уже досить багато народу. Озеро справді досить красиве - воно розташоване у своєрідному кратері, який оточують рідкісні породи дерев.

Обабіч доріг на під'їзді до заповідника видніються сліди цих псевдотуристів - пластиковий посуд, пляшки, відходи. І як гриби ростуть мотелі, відпочинкові бази та кафе. Що приємно вразило - вздовж дороги є декілька спеціально відведених місць для наметів та вогню, а також колиби, в яких за потреби можна переночувати.

Дорога назад - це вже знайомі краєвиди, люди, які працюють на городах, і, звичайно, швидкісний спуск із перевалів. Потім мукачівська електричка, Львів, і все спочатку - розстелена на підлозі мапа і планування нових подорожей у гори.

"Поступ"
На Закарпатті завершують розробку мережі піших маршрутів для туристів
В Закарпатье насчитывается 5 больших и несколько сотен маленьких водопадов
Шипіт – унікальна тусовка вільних людей на вільних полянах Карпат
Жителі високогірного Синевіру візьмуть діяльність місцевої влади під громадський контроль