Закарпатець Василь Тегза віддав половину помешкання для приватної колекції

Заходимо у двоповерховий будинок на початку вулиці Прикордонної у закарпатському Грушевому (прикордонна, бо через річку - Румунія). У звичайній хаті – справжній музей. Весь другий поверх свого помешкання Василь Тегза віддав під колекції. У 120 квадратних метрах – тисячі експонатів.

Василь Тегза із сином у своїй хаті-музеї.

Тут треба бути максимально обережним, аби не наступити на який-небудь атрибут давно минулого життя. Над деякими експонатами доводиться довго ламати голову: як же ними користувалися? Наприклад, над тодішньою дерев’яною “праскою”.

Господар сам проводить коротку екскурсію. Він до цього звик. Туристи тут часті гості. На трасі до гуцульського Рахова це - найколоритніша зупинка, яка може конкурувати навіть з географічним Центром Європи в Діловому.

Єдиний приватний музей у Закарпатті має поетичну назву “Сріберна Земля” (за переказами, колись тут добували срібло). Зібрана Василем Тегзою колекція настільки велика, що музею присвоїли звання “народного”. До речі, теж єдиного в Закарпатті.

Та й взагалі – скільки у нас тих музеїв? Крайовий довідник свідчить, що десять. Музей “Сріберна Земля” – на четвертому місці. Виявляється, кількатисячне Грушеве може конкурувати з Ужгородом та Мукачевим.

“Для чого вам створювати музей?” - запитую я. Василь Тегза на мить задумався. “Якось малював із сином у далекому селі, - розповідає. – Дивлюсь, авто стає біля старенької хати. Виходять люди. Розмовляють з бабкою. Потім починають пакувати старі речі. Розраховуються. Отак, думаю, і повивозять усю нашу історію. А шкода. Як художник дуже люблю старі речі. Із задоволенням їх малюю. Це робили й наші корифеї. Той же Манайло, який обожнював народну архаїку. Тоді й вирішив, що ліпше зберегти це для людей. Почав їздити по селах, цікавитися. Коли працював на миловарному заводі, - міняв мило на старі речі. Як не погоджувалися, пропонував свої картини. Якщо й так не допомагало, то просто купував.

У селі кепкували з мене. Дружина не розуміла, для чого я завалюю другий поверх мотлохом. Але коли почали до нас приїжджати звідусіль, аби помилуватися цією старовиною, то вже стали по-іншому ставитися”.

Сьогодні в колекції Василя Тегзи стільки експонатів, що й сам не може порахувати. Є тут вироби з дерева, полотна, шкіри, металу, скла, глини. Все, що пов’язане з традиційним життям закарпатського села. Окрім того, церковна атрибутика, зброя, нумізматика, філателія, стародруки, образотворче мистецтво. Робота для цілого культурологічного інституту. У цій хаті мовби живе дух пращурів.

Почав збирати свою колекцію Василь Тегза завсім недавно – якихось п’ять років тому. Тож виникає питання: скільки цього добра розкидано по краю, якщо одна людина зуміла створити цілий музей?

“Мій музей має дві суттєві переваги, - ділиться роздумами господар. - По-перше, він - безкоштовний. А по-друге, у мене люди контактують з речами. Ви їх можете торкнутися, порозглядати, приміряти. Хто вам ще таке дозволить? А в цій старовині - столітня енергетика! Було таке, що американець з діаспори зайшов у цю світлицю, сів та й заплакав”.

Нещодавно закарпатка Меліта Цісик на конкурсі в Бразилії посіла перше місце у номінації “Національний костюм”. Пан Василь розповідає, що одяг вона брала із його музею, а постоли він сам їй пошив.

Музей вже давно переріс межі приватного будинку. Зверталися до влади, навіть пропонували передати колекцію у Тячів. Але там залишилися глухими: “Ви що! Це ж нові штатні одиниці! Там же скільки однієї охорони потрібно!”.

“А мені, виявляється, ніякої охорони не треба”, - сумно усміхається у вуса господар. “Тож поки живу я, живе й музей. А там...”, - він різко махає рукою.

Ми спускаємося поверхом нижче, де дружина Людмила готує закарпатський обід. Адже страви теж є елементом екскурсії. Токан з бринзою – невіддільний від “Срібної Землі”, як і куделя чи гуня. “Я хочу, аби люди відчули колорит нашого краю”, - проказує господар, наливаючи погар червоного вина власного виробництва.



Олександр Гаврош, м.Ужгород.