Іноземці переймаються проблемами дітей-інвалідів України, а що наші, вітчизняні?

Вперше в Україні відбулося масштабне, за участю всіх дотичних відомств і міжнародних організацій обговорення як інтегрувати у суспільство дітей з особливими потребами. І відбулося воно в Ужгороді, де кілька років тому було започатковано медико-соціальний реабілітаційний центр «Дорога життя». Його фахівці проклали Україні шлях до членства у Міжнародній організації SOFT (ISF), до якої входять недержавні організації Угорщини, Нідерландів, Румунії, Молдови, Фінляндії, що займаються дітьми з обмеженими можливостями. Привітати 160 учасників конференції прибув навіть посол США Уільям Тейлор. Навряд чи багато закарпатців знають, що діти, які змалку страждають, наприклад, дитячим церебральним паралічем, синдромом Дауна тощо не приречені, їм можна, а головне є кому, допомогти. В Україні працює унікальний центр, де всесвітньо відомий лікар, Герой України Володимир Козявкін, виключно авторськими методиками, без оперативного та медикаментозного втручання рятує дітей з 50 країн світу. За 17 років роботи центру там допомогли 17 тисячам маленьких пацієнтів, у тому числі близько 7 тисяч з них були з-за кордону. Основа, на якій працюють авторські методики: людський організм має колосальні пластичні можливості, треба тільки знайти ключ до їх активізації.

Кількість дітей з обмеженими можливостями зростає в усьому світі. Кожна десята дитина з’являється на світ з розумовими та фізичними вадами. В Україні, за статистичною звітністю, у 1994 році було 130 тисяч дітей-інвалідів, зараз їх майже 200 тисяч, щорічний приріст становить 5,4 тисячі (!).

В Ужгороді майже три з половиною сотні таких дітей. Медико-соціальний реабілітаційний центр «Дорога життя» — хоч якась надія для менш ніж половини з них. Чотири десятки малят знаходяться тут протягом дня. Але центр, хоч робить, здавалося б, більш ніж потрібну справу, за шість років існування мав величезні організаційні та юридичні труднощі. Досі він знаходиться не в єдиному належно обладнаному приміщенні, де могли б сконцентрувати зусилля усі 26 фахівців, які працюють не лише з дітками, а й з їхніми батьками, а у трьох віддалених точках Ужгорода.

Між тим, такі центри вирішують не лише моральну проблему, а, насамперед економічну. Вчасно і вірно знайдений «ключик» до дитячого організму – і дитина не виросте інвалідом, який усе життя потребуватиме виплат та опіки держави. Хочеться сподіватися, після цієї конференції подібні центри з’являться і у райцентрах, і хоч якийсь шанс отримають також діти з гірської глибинки.

Їх усіх мусить сприйняти суспільство, а для цього треба найважче – змінити суспільне й кожного з нас, здорових, ставлення до інвалідів. Не відвертатися, не намагатися не помітити, а сприймати як рівних, але з милосердям – цього треба вчитися ще зі школи. Тому багато батьків неповносправних дітей намагаються переконати чиновників, що діти з обмеженими можливостями повинні вчитися разом зі здоровими однолітками. Скажімо, в Ужгороді у 2000 році хвора дівчинка в 11 років пішла в перший клас ЗОШ №20.

З одного боку, навчання вдома не дає їм належного обсягу знань і навичок, з іншого – замикання у стінах спеціалізованих інтернатів, хоч там є необхідні методики і особлива допомога – це шлях у нікуди, до абсолютно непристосованого існування у реальному світі. Але й у загальноосвітніх школах ні вчителі, ні учні не готові рахуватися з потребами та особливостями дітей-інвалідів.

Що вже казати, коли у Львові, напередодні святкування 750-річчя міста пустили один (!) трамвай, обладнаний спеціальним в’їздом для інвалідів. На майже мільйонне місто! А в Ужгороді… в центрі, на площі Корятовича, проводиться експеримент: хто встигне перейти за два мигання жовтого світлофора…

Це замкнене коло мали б долати об’єднані зусилля всіх і кожного, громадських організацій та влади. На цьому неодноразово наголошували учасники конференції, зокрема, президент Міжнародної фундації SOFT Йожеф Катуш. Але на відкритті конференції, хоч був посол США і 160 делегатів з різних країн, головні неврологи України та Угорщини, провідні медики України і Європи, представники Міністерства праці та соціальної політики, освіти не було ні губернатора, ні заступника, ні начальника обласного управління охорони здоров’я, ані навіть його заступника. Важливість, актуальність проблеми, заходу, діти, гроші – все це дрібниці у порівнянні з амбіціями – важливіше не пересіктися з мером? А організатори зібрали журналістів, аби вони донесли ідеї необхідності інтегрування неповносправних дітей у суспільство. От тільки розповісти щось по суті і відповісти на запитання не вистачило часу – годину всі дякували один одному і всім разом, заступник міського голови пан Симулик взагалі взявся вітати закордонних гостей, ніби вперше їх побачив наприкінці першого з двох днів роботи конференції. Відтак усі заспішили на бенкет у «Шервуд». Це було важливіше. Не вийшов до преси і очікуваний посол США. Мабуть йому не було що сказати після того, як у розкішному білому джипі, в супроводі автівки ДАІ з мигалкою, він не міг проїхати захаращеною машинами площею Петефі в бідній Україні, якій США дають кошти, зокрема, і на дітей-інвалідів.

Для довідки. Сьогодні на Закарпатті нараховується 4800 дітей з обмеженими фізичними можливостями. Щороку вперше виявляють близько 650. На утриманні установ соціального захисту знаходиться близько 5%, ще стільки ж – у закладах соціальної освіти. Інші – в родинах.

На першому місці серед причин інвалідності – неврологічні хвороби, найчастіше ДЦП, відтак вроджені вади розвитку і психічні захворювання.

Лариса ПОДОЛЯК, "Старий Замок "Паланок"—"Мукачево.net"
Закарпатські журналісти пройдуть "Дорогою життя"
В Ужгороді реалізують програму з попередження дитячої інвалідності
Закарпаття: Як знайти роботу людям з обмеженими фізичними можливостями?