Ужгород: Коли брехня пускається в пляси, правда від її тупоту з орбіти не зійде

Є такі автори, є такі видання, з якими не варто вступати в полеміку. Бо відомий принцип "У суперечці народжується істина" не спрацює вже тому, що істини твій супротивник не шукає, просто хоче виговоритися.Не буду я полемізувати і з одним з їхніх авторів. З ним найкраще говорити, зводячи все до гумору, інакше буде галасливо і безрезультатно. Його стаття "Фіаско та гаврошофедаки", надрукована 20 березня цього року, уже своїм заголовком провокує на гумор. Взагалі слово «фіаско» чомусь означає провал, а буквально його значення в перекладі зі старогрецької мови — пляшка вина. Будемо вважати, що своїм опонентам він підніс люб'язно пляшку вина-бормотухи. Тільки от чому «гаврошофедаки» виступають у множині, я второпав не до кінця. З Федаками все ясно, бо знаю аж п'ятьох, котрі утверджують українське діло вдома й у світі, і всі з однієї родини. Сімейщина, словом. Щоправда, згаданий мною "велкий спісователь" цей факт не врахував і возвів у множину самого лише Сергія Федаку, одного з наймолодших докторів історичних наук в Україні, а крім того, талановитого письменника і публіциста. А в іншого поета і публіциста Гавроша є хоч і не родич, а відомий барикадний тезко з романа Віктора Гюго. Б

а ні, їхній опонент утворив ціле явище із двох конкретних осіб, щоб ми збагнули, якій страшній напасті він геройськи протистоїть.

Я не буду йти в спомагачі Федаці та Гаврошу, вони, якщо вважатимуть за потрібне, самі впокорять бойовий дух кривдника.

Але до мене на п'ятий поверх без ліфта піднялася жінка, далеко не юних літ, діяльна просвітянка Марія Іванівна Чендей зі своїм уже теж не юним сином Михайлом. Вони й принесли мені газету, у якій той же автор, про якого йшлося вище, робить висновок, що письменник Іван Чендей по-українськи писав лише тому, що інакше не мав би змоги друкувати свої твори. "Я себе усвідомив українцем великою мірою завдяки літературі", — цитує цей чоловік Чендея, але слово «усвідомив» пропускає мимо вух і зводить усе до можливості друкуватися. «А в душі, як і його діти, І.Чендей залишався і помер русином по національності».

Захистити свої погляди тепер Іван Чендей, на жаль, не може. А покладатися на те, що його твори захистять себе самі, мені, як молодшому побратиму письменника, не випадає вже тому, що Марія Іванівна в моїй господі вперше плакала.

Та перш ніж скажу про Чендея-батька, мушу сказати про сина Михайла, що нібито в студентські роки був членом підпільної русинської організації і за це його виключили з університету. Михайло твердить: підпільної організації як такої не було; її видумали самі кадебісти, аби довести, що хліб їдять незадарма. В заарештованого С.Ача безпеканти справді вилучили листа в ООН (нібито з вимогою визнати русинську націю), однак цілковита брехня, що лист було надруковано на машинці письменника Чендея. Щодо Михайла — його участь у цій акції зводилася до того, що С.Ач скористався його студентським квитком для поїздки в Одесу, де планував передати американцям лист. Адже студентський квиток на літак коштував дешевше. С.Ача таки запроторили до буцегарні на два роки, а от про виключення Михайла Чендея з університету автор цього опусу знову нафантазував. Та найогиднішою сентенцією в статті вважаю разом із Марією Іванівною такий заключний акорд: "Його батько, письменник І. Чендей, попав під опалу, був виключений із КПРС. Але незадовго до відходу у вічність І. Чендей мені сказав, що не сердиться на сина, бо таким його, тобто русином, виховав".

Незадовго до відходу, брехливий чоловічку, Чендей тобі нічого не міг говорити, родина допускала до нього тільки найближчих друзів, які щадили його останні сили. Та я згоден вернутися трохи назад, коли він ще міг полемізувати. Якщо хтось нав'язував йому тему русинства, Іван Чендей відразу поблажливо осікав його словами: «На цю тему будемо говорити, коли вже зовсім не буде про що говорити».

А виключили з партії Чендея за книжку повістей та оповідань «Березневий сніг», в якій протиставлено носіїв релігійної та комуністичної моралі на користь першої.

Не плачте, Маріє Іванівно! То велика розкіш для словоблуда, аби від його осоружної писанини плакали. В Івана Михайловича я колись надибав цікавий вислів, якого до нього в українській мові не було: пуститися в пляси.

Коли брехня пускається в пляси, правда від її тупоту з орбіти не зійде.



Петро СКУНЦЬ, поет, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка