Додати новий коментар

Так, саме кухарів, бо канадці вирішили навчити українців готувати кухарські кадри на світовому рівні. Під один із шести пілотних проектів такої підготовки на Україні потрапило серед професійно-технічних закладів держави і Ужгородське вище професійне училище торгівлі та технологій харчування.

— Ми звільняємося від хиб радянського минулого, — розповідає директор училища Віктор Кощак. — Тому й українсько-канадський проект називається промовисто «Децентралізація професійно-технічної освіти». Суть децентралізації, згідно проекту, полягає в тому, щоб створити такі навчальні програми, які були б максимально наближені до реального життя, виробництва. Навчальна програма, ніби договір, складається роботодавцем, конкретним учнем і навчальним закладом. Такі тристоронні угоди «роботодавець — навчальний заклад — учень» здавна укладаються в Канаді згідно їх моделі професійного навчання. Учень готується під конкретні вимоги закладу, працювати в якому він збирається. Майбутній працівник наперед вивчає меню, технічні можливості, колектив.
За державним замовленням після одинадцятого класу в училищі навчаються , як і після дев’ятого класу, учні з області та з-за меж Закарпаття. Спеціальності — кухар-кондитер, продавець продовольчих і непродовольчих товарів, офіціант-бармен. Ці професії — потрібні. Училище (чи не єдине в області) гарантує повне працевлаштування своїх випускників. Співпраця закладу налагоджена в основному з роботодавцями Ужгорода, оскільки шістдесят відсотків випускників із обласного центру. Але в області теж зв’язки нормальні, особливо в Ужгородському, Перечинському, Великоберезнянському районах.
— Учнівський контингент загалом благополучний? — запитуємо.
— Та ні, — говорить директор. — Є і чотирнадцять дітей-сиріт. Утім, ми їх належно забезпечуємо. Через управління освіти дбаємо про їх проживання, бо вони цього потребують, оскільки приїхали з Рахівського, Іршавського районів. Та з-поміж них і представники Ужгородщини не можуть без житла в місті. Сиротам, котрі сьорбнули вже лиха, теж найперше подобається, що в нас реальні професії, які через активне чергування теорії і практики незабаром дають кожному впевненість у власних силах і своєму майбутньому. Забезпечення першим робочим місцем радує всіх у скрутний теперішній час.
— В цьому сенсі які перспективи училища? Чи прийом буде йти на тому ж рівні, чи потреба в підготовлених кадрах упаде?
— Думаю, що наші професії завжди будуть затребувані. Тому ми створили надійну базу для підготовки, яка триватиме ще чимало років. Маємо потужний склад інженерно-педагогічних кадрів. Кожен із 82- працівників — майстер своєї справи, за винятком… мене. Я тільки менеджер освіти. А в основному в нас суто професійний напрям діяльності.
— Як довго діє українсько-канадський проект?
— Протягом п’яти років.
— Бували в Канаді?
— Так. Приїздили і до нас майстри виробничого навчання з Канади. Ділилися практичним досвідом професійного навчання в їхній країні безпосередньо на нашій базі. З їх допомогою, з укладенням коштів українсько-канадського проекту була створена кухня-лабораторія. Експеримент по впровадженню канадського професійного напрямку за кухарським фахом на Україні поки що триває, і вельми успішно. Кухня-лабораторія дає можливість, як і за кордоном, утілювати всі вимоги того чи іншого конкретного меню.
— Канадці з таким підходом мали би когось із своїх українських пестуванців забрати і в Канаду для поглиблення навичок, щоб подивитися, чого ж вони навчилися?
— Якщо чесно, то канадці дуже здивовані рівнем наших майстрів виробничого навчання. Вони ж за океаном звикли до подавання на стіл того, що штампує їхнє розвинене машинне харчове виробництво. А творчого підходу, підготовки страви «з нуля» їм, як не дивно, не вистачає.
— Що вони схематичні, як німці?
— Не знаю, як хто, але вони шоковані, що не спроможні зробити те, що наші. В них на великій тарілці дають щось маленьке, а довкруж розмазують різні узори. Такі там технологічні вимоги. Наші харчові заклади теж їх запозичують. Та я вважаю, що нам не завжди треба запозичувати гірше.
— І чужому навчайтеся, й свого не цурайтесь…
— Так, наш поет сказав цілком вірно. Закарпатська кухня, наші національні страви — надто неповторні, щоб від них відмовлятися. Це — шедеври, що обміну не підлягають.
— Наскільки, безпосередньо у вас, поставлене вивчення національного в кухонному мистецтві?
— Найперше ми забезпечуємо виконання державної програми стосовно української кухні, але програма дає на двадцять відсотків вивчати місцеве, регіональне, проявляти свої особисті підходи, бачення. А в іншому допомагає доповнити навчальний процес розмаїта гурткова робота з приготування різних страв, випічки. Все робиться в стиснені строки. В нас учень не претендує на вільне відвідування, різні дистанційні програми, бо програма виконується щодня, щогодини, пропускати хоч класне, хоч позакласне навчання — просто гріх. Адже буде брак у роботі. Кухар же має стати майстром.
— Що дивує канадців?
— Вони запитують, бувало, мене: «Пане Вікторе, у вас є державні ресторани?» — «Ні.» — «То під яке державне замовлення готують учнів?..» Багато чого в нашому житті їм незрозуміло. Сировину, скажімо, учні купують самі. Її в Канаді надають кожному хоч скільки, а ми купуємо силами батьків. Ніхто на той кусник риби не претендує, його наші вихованці несуть відтак додому після дегустації майстром виробничого навчання. Та і щодо сировини, вірю, в Україні буде не гірше ніж у Канаді. Тільки, як і там, треба починати знизу: спочатку конкретна низова спеціальність, а потім уже варто йти на вищу освіту за цим напрямом. А то у нас спочатку беруться управляти країною, а потім уже починають придивлятись, як навести порядок у власній квартирі.
… В училищі, крім кухні лабораторії, є кафе-лабораторії, навчальні магазини, власна їдальня, де працюють учні. Заклад може заробити власними силами близько 300 тисяч гривень на рік. Це допомагає пережити кризові моменти в суспільстві.
Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород