“Что называется у нас сметаной, сметаной не является”

Від часів Галицько-Волинського кня-зівства Галичина не почувалася психо-логічно, морально чи духовно відліче-ною від України саме в середовищі ін-телігенції. Так, “москвофільство” побу-тувало певний час на Галичині - з’яв-лялось то тут, то там, але без підтрим-ки. І ми, як з сіллю Галицької землі, здавна усвідомили застереження: “три-майтесь старої Австрії, бо хоч вона й імперія, але знає, шо таке загальноєв-ропейські демократичні засади”.

І оце все особисто мене якоюсь мі-рою вирізняє від тих, хто зараз нази-ває себе “провідником української на-ції” та “інтелігентом”.

Карфаген мав бути зруйнованим

Пригадуєте час, що передував прий-няттю Декларації про державний суве-ренітет України?

Можу з цілковитою відпові-дальніс-тю сказати, що коли нас обрали депу-татами першого скликання, ми одразу почали працювали над цим. І коли я вимагала поставити це питання до по-рядку денного сесії - пам’ятаю шок, який спричинився у кімнаті № 11, де ми засідали! Зацарювала мертва мовчан-ка. І у всіх очі стали перелякані - на-віть у тих, хто себе називав “Дем-блоком”. Я тоді подумала; “Нівроку! Як же це так?”

Як казали: “Карфаген має бути зруй-нований”, - так і я кожне засідання про суверенітет говорила. І нарешті той самий пан Хоменко, колишній керів-ник секретаріату ВР (на нього стільки собак навішали демократи!), він, бідолага, спочатку робив якісь вихиляси, але потім, думаю, порадившись з Леонідом Кравчуком, незважаючи на всі роз-ма-їті протести, включив до порядку ден-ного питання. Добре, що тоді нас, де-путатів, було мало - інакше на “вели-кій” Верховній Раді включити було б шалено складно.

Але у 1992 році, коли вже “в усій кра-сі” постала вся наша так звана націонал-демократична когорта у парла-мен-ті, - я зазнала величезних розчарувань - і в Русі, і в Народній Раді. Тому і вийшла звідти - дефінітивно і одно-значно пояснивши, що не можу пере-бувати у такій собі, даруйте, тусовці, де одне говориться, друге думається, а тре-тє робиться.

Прекрасно пам’ятаю навіть день і те, що спонукало мене зробити цей крок негайно. Я ж бо йшла до парламенту в наївному, ілюзивному стані. Із впевненістю, що то справді є мої од-нодумці. І ми збудуємо Україну, буде-мо дивитись, як вона росте, її всю об’-єд-наємо. І нас зрозуміють - навіть ті, хто не розумів: заради цієї величезної абстракції, яка звалась тоді “Україна”. Даруйте, але тоді країна була ще дуже абстрактною...

Але потім, бачачи, що від-бувається, які йдуть зради, - не стерпіла. Навіть, гадаю, то були й не зради, а така собі “маріонеткова діяль-ність”. Потягуван-ня за шнурочки. Зрозуміла: це не моє. Бо найбільше в житті ненавиджу зра-ду. І неправда, що політик має бути не-одмінно зрадливим, а сама політика - мистецтво зради.

Ні. Вона може бути мистецтвом ком-промісу за допомогою тверезого глуз-ду - й заради мети, яка є метою зага-лу, а не просто окремими інтересами тієї чи іншої особи.

Через місяць

та 11 днів

Мушу зазначити, вже наприкінці 91-го побачила, що нічого доброго не варто чекати від тих, хто огульно на-зиває себе “націонал-демократами”.

Так, там були буквально лічені осо-би, з якими я й до сьогодні підтримую контакт. Але скажу - їх всього декіль-ка. Фактично - троє. Один із них - Леонід Кравчук. Стосовно нього, то я одразу зрозуміла: це той президент, який зробить усе, щоб Україна відбу-лася.

Але його - скажу брутальне слово, вибачайте, але іншого не доберу, - “сдєлалі” саме ці націонал-демократи.

Тому що, коли 21 січня 1992 року (ми-нув місяць і 11 днів від голосування на референдумі й обрання Кравчука пер-шим Президентом) він зібрав на тре-тьому поверсі Адміністрації на вулиці Банковій весь Провід Руху, керівників крайових організацій і за-пропонував їм: я хочу опертись на вас, на Рух, бо так ми зможемо ефективніше й краще будувати Українську державу. А що Кравчукові цей Рух відповів? “Ні. Ми не згодні”.

Отоді я вийшла за двері й сказала со-бі: все, крапка. Від тих хлопців ми вже ніколи не дочекаємося справді дер-жа-вотворчих кроків. У них є політичні фішки в минулому. Це той налигач, як казав колись Борис Олійник, згадуючи “пісьмєнніків”, - “не всі стукали тіль-ки в нари”.

Мені сумно про це казати, про їхні політичні грішки минулі. Але дуже швидко ці хлопці набули й фінансово-комерційних грішків.

“Шабаш”

Вони руйнували все, чим було моє життя і життя моїх батьків і предків. Вони руйнують і зараз те, що є Україн-ська держава. Бо знають тільки себе в тій країні. І бачать лише себе нагорі, а їм же абсолютно байдуже: чи то буде дер-жава. Важливо, щоби вони мали “усю повноту влади”. Це я усвідомила бага-то років потому.

А коли “націонал-патріоти” влашто-вували у країні шабаш - мене ще раз утвердило в думці: вийшовши з Руху й Народної Ради, фактично залишившись сам на сам, вчинила я правильно.

Бо саме вони - націонал-демократи - стоять сьогодні у тій так званій “опо-зиції”. У “Нашій Україні”: і пан Костен-ко, і пан Заєць... І Кендзьор, і Танюк. І багато інших. Майже усю львівську депутацію можу перерахувати - так са-мо, як і київську.

Це вони постаралися всіма силами прийняти постанову - під проводом Івана Плюща, домогтися прийняття рішення про дострокові президентські вибори. Фактично їм просто треба бу-ло усунути Кравчука.

Хитро зробили. Спочатку усунули прем’єра Фокіна. Чиїми стараннями? “Знакомые все лица”: перша команда нині чинного Президента, до якого вони усі нині в такій страш-ній опозиції! І перша, і друга, і третя команда... Спо-чатку вони зробили Кучму прем’є-ром. Здається, у той час навіть сам Кучма не усвідомлював, як вони ж будуть потім намагатись ним маніпулювати!

Пам’ятаю, як Поровський кричав: “Що ти робиш, Ларисо, чому ти за Фокіна? Він же комуняка!” А я каза-ла: “Якщо на те пішло, то хто тоді Лео-нід Данилович, за якого ви так усі го-рою?”

І справді - невдовзі відбувся “междусобойчик” у Плюща, де були усі ті хлопці, що є зараз в “Нашій Україні”. А Костенко, до речі, вважався взагалі особливим “духівником” у прем’єра Куч-ми! Ось всі вони й вирішили тоді: ка-тегорично Кравчука примусять внести кандидатуру прем’єра Кучми, а Фокіна не пустять навіть на трибуну.

Я тоді Поровському сказала: все, що ми робили два роки - геть усе нані-вець! Потім доведеться починати спо-чатку, але вже не буде з ким і не буде сили. Тепер ці люди, всі до єдиного - від Поровського до великого, так би мовити, публіциста Яворівського - во-ни, бачте, крута опозиція до Леоніда Кучми!

Але тоді тій “когорті” потрібна була не просто зміна прем’єра Фокіна. Все робилося для того, щоби поробити, як схотіли, з економікою за допомогою і Пинзеника, й Іоффе, і пана Юхновського, до якого досі я маю специфіч-ний сентимент, але, даруйте, він в еко-номіці розуміється - як в астрономії... І віце-прем’єрство для нього було над-то складне явище.

Потім так само “ушли” Леоніда Да-ниловича, але я тоді вже точно знала, що ті ж самі “патріоти” будуть робити його президентом. Бо “так пошел крой”. Казала їм тоді про це, а вони відпові-дали, що я несповна розуму.

Сходити до влади

Це вони ставили Кучму прем’єром. Вони його робили Президентом. А Рух на тих президентських виборах був про-ти Кравчука: “націонал-патріоти”, пар-дон, підтримували Ланового. Усі розу-міли, що це робиться лише для того, що-би просто відібрати голоси у Леоніда Макаровича.

А Хмара?! Господи, “великий мисли-тель”! І він, і йому подібні на тих вибо-рах підтримували Плюща, бо не могли ж сказати, що прямо підтримують Куч-му! А потім пішла “величайшая любовь”. Хмара, коли стояв на трибуні і говорив до ВР, то навіть задом повернувся до за-ли, бо обличчям у напівпоклоні - до Лео-ніда Даниловича! Отак все це виглядало.

Чому? Бо вони надіялись, що шанов-ний Леонід Данилович допоможе їм на нових парламентських виборах. І так бу-ло. І пан Хмара дістав підтримку. І решта.

Багато хто з них зрештою сходив до влади: там чергували міністрами і Заєць з Костенком, і Головатий, і Юхновський... Ігор Рафаїлович, до речі, взагалі був до-віреною особою пана Кучми на пре-зи-дентських виборах.

І я тоді така була щаслива, що в 1992 році з ними поквиталась, тобто розій-шлась з ними гучно. І з трибуни ВР - і тим, і тим - кожному “раздала по серьге”. Вони того варті. Просто називала речі своїми іменами. Коли виходила з На-родної Ради, сказала їм: “Стільки стука-чів в одному місці - то забагато. Не мо-жу в такій компанії бути”. І вони мене люто зненавиділи. Але мені то байдуже.

Як поклали економіку “на лопатки”

І ось сьогодні дивлюсь і дивуюсь: скільки ж вони вже нагород отримали, скіль-ки орденів, державних посад в уря-ді! І тоді, коли Кучма був прем’єром, і після - коли був президентом і перший тер-мін, і другий, практично усі там, на-горі, побували.

Але що з того країна мала? 58 дек-ретів, які поклали “на лопатки” усю економіку. І першим було відмінено закон про інвестиції, прийнятий при Фокіні. А цьому ж законові аплодува-ла уся розумна громадськість світу! Ка-зали, шо українці прийняли блиску-чий документ: буквально черги до нас стояли від серйозних закордонних фірм, а не від тих шукачів щастя і легкої на-живи, які потім стали багатіти на укра-їнських негараздах.

Так от я хочу сказати: бідний той на-род двічі, який не має опозиції. Сьогодні Україна її не має. Те, що називає себе “опозицією”, мені нагадує вислів Жванецького: “То, что называется у нас сме-таной, сметаной не является”.

“Два Александра”

Здається, більшого опозиціонера до влади, яким я була постійно, важко б знайти, але я так судомно шукала тую опозицію! Все мертво, тихо, ша! Ніхто, ніде, нічого: від 1995 року по 2000-й геть усі ходили на Банкову, домовлялися на різні варіанти своїх пільг.

Лише коли почались певні зміни на Банковій (згадайте, скільки помінялось голів Адміністрації!), більше того - ко-ли почались деякі намагання Президен-та Кучми звільнитись від тих ниток, яки-ми його пообв’язували - і зсередини, і ззовні, отоді почались кроки наступу!

Потім дізналась, що, виявляється, з протестантських “общегромад” ту саму лазаренківську “Громаду” утворив пан Турчинов, причому, виявляється, для пана Кучми!

Свого часу і Турчинов був “близким человеком” пана Кучми. Казали: “два Александра зачастили на Банковую к Леониду Даниловичу”. То були Олек-сандр Волков і Олександр Турчинов!

Я вже не кажу про пана Червоненка... Добре пам’ятаю, як багаторічний ке-рівник товариства “Україна-Ізраїль”, він на різного рангу зустрічах І вечірках (тоді був радником пана Кучми, а по-тім став керувати аж Держрезервом. Це приблизно так само, як людині занурю-вати руку туди, де просто лежать дзвін-кі монети) - так от він декілька разів повторював одне й те ж саме.

“Мой папа, старый умный єврей, когда умирал, мне говорил только одно: “Женя, всегда держись власти!”, - так промовляв на різних “україн-сько-ізраїльских зустрі-чах” великий нинішній “опозиціонер” пан Червоненко.

А коли вся ця “комсомольська бри-гада”, що є головними соратниками Вік-тора Ющенка - пан Турчинов з Дніп-ро-петровського обкому, пані Тимошенко - теж з комсомолу, а пан Зінченко - то взагалі секретар ЦК всесоюзного, - тепер націонал-патріоти України, хі-ба можна вірити в щирість?

І ті хлопці “з опозиції”, які начебто до політики в минулому не мали відно-шення, але зараз - а це близько 40 чо-ловік, що називають себе “бізнесмена-ми”, - вони теж такі чисті й чесні? Та, Боже мій, навіть слово “бізнес” мені важко стосовно них застосовувати, бо во-но надто чисте й порядне, щоби окрес-лити ті “делишки”, якими насправді за-ймається оточення.

Когорта “опозиціонерів” з України зробить шмаття

А тепер я дивлюсь: як оце нікчемне оточення говорить про Януковича, про його минуле, як намагаються приклеїти спробу “зґгвалтування”... То я ось що хо-чу сказати: якщо вони так вважають, шо “советский суд - самьій справедливый в мире”, хай згадають “справу Чорновола”. За що садили його - теж “за спробу згґвалтування”. Йому “приши-ва-ли” діло - і всі знають, чому. Згадайте Миколу Горбаля - йому теж “шили” спробу зґгвалтування, якого не було.

Бо то був улюблений спосіб “советского суда”: коли треба когось “при-жать”, зразу, будь ласка, - “спроба зґгвалтування”. Чи не так?

Але я маю претензії не лише до так званої “опозиції”, яка паплюжить Яну-ковича. А й до тих, хто висував його на-чебто “єдиним кандидатом”.

Бо вони прекрасно знали, що потім будуть його “мочить”. То ж ті, хто ви-сував, винні, що не висвітлили усі сто-рони питання заздалегідь. Тепер чека-ють, наче Янукович має виправдовува-тись... В чому йому виправдовуватись? Він нормальний, гідний, незакомплексований чоловік. Та йому пропонують - головне, перед ким?! - сповідуватись у нездійснених гріхах!

Але коли кажуть, що Янукович - “від влади”, то відповідаю: навряд чи. Бо влада не монолітна, і там такі течії, що люди в Україні навіть і не здогадують-ся. А Янукович фактично усім тим, хто при владі, - не до вподоби. Бо керува-ти таким, як Ющенко, набагато легше, ніж Януковичем.

Він просто не дозволить собою керу-вати, коли йому будуть давати погані орі-єнтири. Я кажу про таких людей - во-ни з порядного грунту. Лариса СКОРИК, професор, член-кореспондент Академії мистецтв України, голова Всеукраїнського об’єднання міжнаціонального порозуміння “Новий світ”, народний депутат України першого скликання (газета “2000” №46 за 2004р., скорочено)