Про мажорів, маршрутки і праведний гнів в Ужгороді

Одна з моїх викладачок на факультеті післядипломної освіти розповідала про те, що Болгарія певний час знаходилася під владою Османської Імперії й нині там практично немає крадіжок.

Справа в тому, що в турків із порушенням закону було дуже суворо. Приміром, за крадіжки відрубували руку. Дикі, азійські методи, чи не так? Але як вони дисциплінували слов’ян!

Звичайно, якби нині у нас ввести такі драконівські методи – ми були б країною безруких. Утім, з іншого боку, дуже важко знайти спосіб, аби привчити нас якщо й не свято поважати закони й боротися за їхнє втілення, то принаймні виконувати їх. А це – єдиний рецепт успішної демократії. Бо інакше суспільство ризикує перетворитися у ринг для боїв без правил.
Не чіпатиму вищі матерії. Ілюстрація нехтування правилами краща, коли розповідаєш про прості речі. Ось, приміром, коли працівник суду розповідає про свої часті нетверезі поїздки автівкою. Цей посадовець мав би бути (принаймні про людське око) якимось еталоном, добропорядним прикладом для решти громадян. Але він спокійно зізнається: роками через нудьгу і бажання здатися «крутим» навмисно дратував даїшників, бо знав, що йому за це нічого не буде. Тому, мовляв, десь розуміє (хоч і не виправдовує) теперішніх мажорів, які катаються з вітерцем і витворяють бозна-що.
Ми розглядаємо таку ситуацію як типову, звичну. Але в іноземців вона викликає шок. Бо в них відбирають права і судять навіть знаменитостей, а не філософствують про важку долю мажорів.
Або випадок із нашими маршрутками. «Закарпатка» писала про перипетії з зупинкою біля залізничного вокзалу в Ужгороді. Там стоїть будівля зупинки, це місце дислокації, «кінцева» для кількох маршрутів. Але висаджувати людей автобусам, які слідують далі до базару на вул. Краснодонців, нібито не можна! Хоча в правилах маршрутних таксі чітко сказано: якщо клієнт просить зупинити, і це не суперечить правилам паркування та не ближче, ніж за 100 метрів від стаціонарної зупинки, – водій мусить задовольнити вимогу. Втім, цим правилом водії часто нехтують. Мовляв, тепер на маршрутах переважно автобуси, які зупиняться лише у встановлених місцях. Як би не так! Ужгородці знають чимало «мертвих» зупинок, що їх «проскакують» набиті по вінця маршрутки. Одна з них – поблизу магазину «Ера», по дорозі з «Баму».
До редакції постійно звертаються люди: кажуть, що ні 8, ні 58 маршрути майже ніколи не спиняються там у «студентську годину пік». І дійсно: мав справи у тій частині міста якраз під другу годину дня. Постояв на тій зупинці. Протягом години лише два автобуси, що слідували в «новий район», зупинилися! Причому один водій просто виконав букву закону (і на тому спасибі): відкрив двері, показавши набитий людьми салон. Ось список номерів лише 58 маршруту, які проігнорували зупинку: АО 7539, АО 4409, ОА 5776, АА7088.
Врешті я втиснувся до однієї з маршруток і почав розпитувати водія, чому воно так. Він відмахнувся: нормальне явище, через годину все буде добре. Я пояснив, що його колеги порушують правила, на яких самі ж наполягають. І закон має виконуватися не лише тоді, коли це комусь вигідно, а завжди. Бо серйозні порушення якраз і починаються з такої дрібної халатності. Тут із салону озвалася жінка, котра заявила, що мені слід менше говорити: всі так мучаться – а лише я чомусь «нию».
Стало трохи прикро, бо преважна більшість громадян вважають відстоювання своїх прав ниттям. А коли вони починають нарікати на владу, то кажуть, що це – «праведний гнів». Різниця між цими двома речами справді велика. Але «ниття» та боротьба за права хоч трохи дисциплінує тих, хто забув про закон. А «праведний гнів» – лише безглуздий наслідок власної байдужості.

Тарас ВАЩУК, "Закарпатська правда"