ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Новости и события в Закарпатье ! Ужгород окно в Европу !

Цей чоловік – один із найвідоміших закарпатців та водночас – і один із найзагадковіших! (ФОТО)

    23 жовтня 2021 субота
    Художник, скульптор по дереву, монтажник бетонних конструкцій Іван Щур.

    Художник, скульптор по дереву, монтажник бетонних конструкцій Іван Щур.

    Але це він офіційно – Іван Щур. А для людей, які його знають і які бажають познайомитися, – Янко Деревляний, господар притулку на Явірнику (гора з полониною на території Великоберезнянського району Закарпаття). Є купа неофіційної інформації про нього – чутки, перекази, навіть легенди, є офіційна: він порядкує у будівлі під Явірником, що слугує притулком для туристів, які втомилися чи заблукали, а то й спеціально прийшли сюди – задля знайомства з ним. Бо ж, правду кажучи, основна принада Явірника – це і є Янко Деревляний.

    15-4

     

    «ЯКИЙ ІЗ МЕНЕ ВІДЛЮДНИК? НІ, НА ПРОСВІТЛЕНОГО Я НЕ ТЯГНУ»

    У хаті, де живе Янко (хоча насправді він більшу часу живе внизу, в селі, а на Явірник приходить працювати — із деревом, чи, власне, будувати, чи заради туристів) неймовірно затишно. Затишок цей робить природній матеріал (дерево та камінь, із якого зроблена й хата, й усе в ній начиння) – а до цього ще й те, що тут усе «хенд мейд» – усе, на чому сидять, лежать, за чим їдять – зроблено чиїмись руками.
    Також додає шарму відсутність електрики (свічки з нагаром і воском, що потік та й застиг – як свідки того, що тут відбувалося вчора), хоча в кімнаті таки поскрипує польське радіо – від батарейки, і воно теж дає свій шарм. А ще – тепла піч, у якій потріскує вогонь, а на ній шипить окріп у чайнику. У кімнаті різко пахне часником, на столі – нарізане скибками сало, часник, залишки хліба. Янко пригощає чаєм (хоча він не п’ється при такому запаху зовсім), ми сідаємо до столу і починаємо розмову.

    Розпитую насамперед, звісно, про Явірник, оцей притулок, його ідею – хочеться дізнатися, нащо цьому чоловікові все це.

    — Мене без цього місця нема, – просто відповідає він. – Я тут із 77-го року. Спочатку оформлював базу в Дубовому гаю, потім – верхній притулок, тоді перейшов сюди. Ця хата документально – територія села Сіль, навіть має номер – 138. Така собі крайня хата у селі. Верхнім притулком займався із 92-го року, паралельно працював тут, це була як експериментальна база – робив тут скульптури величезні (син Янка каже, що тоді ця місцина мала душу, коли тут стояли ті батькові скульптури, – ред.). Я відтоді, власне, й почав по лісу ходити – шукав собі матеріал, дерево. Тоді й прив’язалася до мене кличка «Деревляний». Так ця місцина і стала моїм стилем життя – робота із деревом, ліс та Явірник. Я нічим іншим займатися в житті не можу і не хочу. Це хвороба, тут логіки нема ні грама. Але водночас це зробило мені таке амплуа людини, яка постійно живе в горах, зробили мене тут «отшельніком», – іронізує Янко.

    — Вас дратує таке амплуа? – цікавлюсь.

    — Звісно, ну який із мене відлюдник? На відлюдника чи просвітленого я не тягну. Тому що відлюдник – це людина, яка нічого не виробляє. Отой монах на Тибеті сидить собі в печері, молиться в монастирі – і все. А я на нього дивлюся – і мене цікавить не він, а хто будував той монастир. Бо я сам завжди в роботі.

     

    «ОЛІГАРХИ ТУТ ЗА ДВІ ГОДИНИ СТАЮТЬ ЛЮДЬМИ»

    15-5

    — А як визначити – людина перед тобою, чи турист?

    — Я завжди визначаю по тому, як людина розмовляє.

    Цікаво, що Янко має серію портретів візитерів Явірника. Веде таку картотеку із 77-го року. Декого, чиї портрети в Янковій теці, уже й серед живих нема.

    А туристів господар Явірника ділить на три категорії – «проходимці», «позвоночники» та олігархи.

    — «Проходимці» – це ті, хто просто повз іде – і випадково заходить. «Позвоночники» – це от ви, про вас мені дочка казала, що приїдете, я на вас чекав. А олігархи – то окремий пласт, якраз минулого тижня тут були. Мужчини на крутих «квадриках» їхали – а їхні жони вгору пішки йшли, ну, та це таке. Вони якісь такі дивні – грошима тут кидаються за чай, а потім, за кілька годин перебування, стають на людей схожими, вони вертають собі тут, на Явірнику, людяність.

    А ще цікаво, що іменами людей Янко називає дерева. Особливі дерева.

    — Росте у мене тут бук, майже сторічний, товстезний і рівний, це дерево непросте. Має силу на дітородження. Я назвав його Йожеф. На честь одного спортсмена гірськолижника – неймовірної краси та сили чоловік, гарний сім’янин, батько. Туристи слухають розповіді про дерево, підтрунюють – а тоді самі, як це дерево бачать, обіймають його, відступитися не можуть. Там така сила, там така енергія тече – інтригує Янко. – Тут, каже, дерев багато, але є особливі – я їм даю імена.

    Я справді заінтригована – прошу Янка пройтися лісом. Подивитися на ці унікальні дерева – заодно й поговорити. Ще перед дорогою встигаю запитати:

    — От ви мені зараз про стількох розказали: когось Явірник поженив, комусь дитину помагає народити… А що для вас означає це місце?

    — А я заради цього й живу, задля цих людей. Може, мені Явірник і не дає, а навпаки, відбирає. Як чесно, то я щасливий від того, що можу зробити їм картоплю, спекти капусту та подати теплий чай. У якомусь глибокому змісті – це для мене найліпша майстерня. І в практичному, й у духовному сенсі. Тому відповідь на ваше питання – чому я це роблю – у тому, що цей притулок на Явірнику, ці розмови з людьми, ці походи у лісі, робота з деревом – це все моя молитва. Я тут молюся!

    — Скажіть, а що найдорожче дав вам Явірник – відколи ви тут?

    — Життя. Якби не він – я би не жив. Він не те що дає мені життя – він не дає мені померти. Це інакший підхід. Я тут у лісі цьому тисячі разів помирав – були два-три такі виходи наверх (із тих сотень тисяч виходів), коли думав, що помру. Був подвійний сніг, це коли наст зверху, а внизу – ще один твердий пласт, ти постійно провалюєшся, борсаєшся – і можеш без сили зав’язнути в тому снігу. Я тут кричав так, що усі живі повтікали з лісу. Я йшов із лісу наверх 5,5 години – а зазвичай це півтори години триває. Коли вийшов, кипів так, що порубав би сокирою все живе, що на путі би стрілося. Це страшні сцени з життя. Але вони дають відчуття, таке дивне, знаєте, – що як ти тоді не здався, то ще багато зможеш. Це страшне відчуття, маю вам сказати. Ну, але ходімо, – як вас мої дерева зацікавили, я вам про них розповім.

    Я перевдягаюся – беру на себе шкіряну теплу безрукавку на вовні, гумові чоботи – і ми йдемо.

    «У СВІТІ НЕМА КРАСИВІШОГО ЛІСУ НАД БУКОВИЙ»

    15-6

    — У світі нема красивішого лісу над буковий, – починає свою екскурсію господар Явірника, – а восени – й поготів. Та осінь, яка буває тут у нас у Карпатах – ні з чим не рівняється. От ваш колега (киває на фотографа) це засвідчить – коли осінь золотить буковий ліс (це у нас тут називається «золотий лист») – краса така, що люди непритомніють!

    — Тут, де ми з вами зараз ідемо – це одна з найбільших контрабандних стежок, – продовжує Янко (Березнянщина межує зі Словаччиною та Польщею, у цих лісах справді найчастіше ловлять нелегалів на кордоні з ЄС, – ред.). – По ній самі бандити ходять. Буває, й до мене заходять, звісно. Я нікого не виганяю, будь то українець, чех, араб чи в’єтнамець. Одна жінка якось у знак вдячності за притулок навіть таку велику оранжеву чалму подарувала – десь там вона у мене є. А недавно тут шукали сепаратистів хлопці з Нацгвардії – захекалися ходити цим лісом.

    Ми йдемо маркованим шляхом – він веде вниз із Явірника у села Кострино або Сіль. На обрії видніються польські та словацькі гори – телефон «вітає» у роумінгу. По дорозі Янко відкидає топірцем – він ніколи без нього не ходить – гілки зі стежки: отака маленька гілка, пояснює, а може до великої біди привести, стаєш на неї, ковзаєш – і падаєш із розтяжкою сухожилля.

    Щось питаючи, я постійно звертаюся до Янка «пане». Він, врешті, не витримує і просить припинити.

    — Ой, тільки не звертайтеся ви до мене отак – «пане Янку» чи – що ще гірше, «пане Іване». По-перше, у нас навіть приказка така є – «нигда ще не було з Івана пана», а по друге – це граматична помилка, яку ввели в мовну практику і використовують всією країною. Але ми з вами – з місцевості, де зверталися із цим словом «пане», але казали – моєму батькові, наприклад, – «пане Щур» або «пане учителю» – тільки за прізвищем! А коли по радіо до Парубія звертаються «пане Андрію» – це хамство.

    Цікаво, що Янко Деревляний походить із відомої учительської сім’ї. Його батько був із одного села з Августином Волошином.

    «У КАРПАТСЬКОГО ЛІСУ НЕМА МАЙБУТНЬОГО. ТУТ БУДЕ ПУСТЕЛЯ…»

    Тим часом ми заходимо до пралісу. Невдовзі доходимо до бука Йожефа.

    — А звідки ви взяли, що він має дітородну силу?

    — Старі люди про нього так казали. А я його просто назвав. От ви його обійміть – не боїтесь? – самі відчуєте. Ви їх не бачите, але там такі енергетичні струмені проходять! І ви зараз тим живитесь.

    Слухняно обіймаю дерево, товстенний і височенний бук приємний на дотик, у нього гладка кора, він пахне сирим лісом, і поряд із ним справді затишно та приємно.

    — Був у мене період в житті, коли я хворів, – каже Янко. – Лікар порадив іти в ліс. Я тут лікувався: ходив межи цими деревами обнімав їх – то для мене була панацея. Вони тут усі мною обціловані. Хочете глянути ще пару?

    — Звісно, – кажу. І Янко веде нас до Івана та Марічки – двох 90-літніх буків, які ростуть метрів за 300 від бука-Йожефа. Акурат коло цих буків – перехід кабанів. Краще їм на дорозі не ставати, каже господар Явірника.

    Тут є добрий десяток дерев, які мають імена. Янко дає їх тільки тим, які відчуває – пояснює. На загальній раді вирішуємо зараз до них не йти – у господаря ще справи, а нам скоро їхати. Тому спираємося об Іванка та Марічку, Янко Деревляний погоджується відповісти на мої «дитячі» питання. Каже – вони мають бути найцікавіші – бо раз дитячі, значить, щирі.

    А мені кортить почути від цього чоловіка його «думки з приводу». Найперше питаю про ліс, цікаво, як він бачить його майбутнє – зважаючи на ті безпрецедентні рубки, якими карпатський ліс понищили і продовжують, зважаючи на всихання лісів…

    — Скажіть, ви постійно в лісі – яке майбутнє у цих гір, у цього лісу?

    — Нема майбутнього. Це фаталізм. Ці дерева, що тут зараз стоять – це наші надгробки, надгробки над нашим часом. Тут буде – може бути, якщо не зупинимося – а ми, виглядає, не збираємося зупинятися – величезна пустеля.

    Ви цікаво підмітили, що я в лісі. Я – справді, В ЛІСІ. А більшість людей – тільки БІЛЯ ЛІСУ. Тільки користуються ним, беруть із нього – це варварство. Рубають, трелюють, прорізають дороги… Це насильство у лісі. Я не живу в лісі, а ліс наповнює мене. Я казав вам уже, що вилікувався в лісі – я просто обнімав дерева, говорив із ними. Я просто у них прощення просив за те все, що люди з ними роблять, замолював перед ними гріхи.

    15-2

    «ДОКИ СОКИРА В РУКАХ – Я ЖИВУ»

    — Яка ваша мрія?

    — Будувати – до смерті. Головна фраза мого життя – я боюся не встигнути. Усе інше – то пусте. Сьогодні у мене там у притулку зібралося мільйон сподвижників та мільйон ворогів прекрасних, які не дадуть мені свою роботу зробити.

    — Як відчуваєте часи, у яких ми живемо зараз, у яких опинилася наша країна, народ… – Янко обриває мене, лукаво посміхаючись, не дослухавши питання, і каже:

    — Панночко, політика в лісі звучить недобре. Гляньте, яка краса навколо! Не будемо про це. Коли чарівна жінка говорить про політику – вона втрачає чарівність.

    — Добре, скажіть тоді, що таке любов?

    — Це Вседержитель.

    — А що в житті найважливіше?

    — Робота. Робота – Бог.

    — Що таке гроші, й скільки їх треба для щастя?

    — Лотерея – нічого не зробиш. У людей зараз фантастично поплутаний вираз «заробити гроші» – от я все життя заробляю гроші. А приходить до мене людина, яка вкрала, змухлювала, наварила – і теж каже: «Я заробив гроші». Наколоти на різниці – це вважається зараз найчистіший труд.

    Який сенс життя?

    — Доки сокира в руках – я живу. Цю сокиру, до речі, на «Запоріжсталі» робили за моїм ескізом – тут титанові накладки, рукоять із граба, вона має 35 років, багато витримала. До речі, сокира, ремінь і баклага – на Закарпатті вважаються трьома атрибутами, які пережили тисячоліття. Вони ніколи не виходили із побуту.

    — Чого ви боїтеся?

    — Я завжди боюся. Бога ні – це мій сподвижник, боятися Бога – це лицемірство. Любий духівник вам скаже – що боязнь перед Богом – гріх. Боятися можна незвіданого – і завжди бути напоготові. Одна жінка в художньому училищі мені сказала – «Ваня, якщо ти будеш звертати уваги на дрібниці – життя ніколи не застане тебе зненацька».

    15-1

    Фото: Сергій Гудак

    За матеріалами: https://www.ukrinform.ua/

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: -2

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору