ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Петро Мідянка, поет усіх Карпат

    26 вересня 2020 субота
    Поет із Закарпаття Петро Мідянка

    Цього року Шевченківський комітет, очевидно, вирішив обійтися без підкилимових «перегонів» і визначив у галузі літератури (на найвищу Національну премію) дійсно кращого. Це поет із Закарпаття Петро Мідянка, який багато років вчителює в селі, служить дияконом у церкві — і створює свої унікальні поетичні світи.

    Єдиний автобус із Ужгорода приїжджає в гірське закарпатське село Широкий Луг о восьмій вечора, зупиняється біля старого «Сільмагу»; звідси до будинку поета Петра Мідянки — десять хвилин пішки. Ще недавно на ваше запитання «Де тут живе Мідянка?» у відповідь лунало уточнювання «котрий саме?», бо тих Мідянок у Широкому Лузі — як мідянок у лісі (за однією з версій, Петрове прізвище походить саме від назви змії). Втім, за останні кілька років тутешні селяни вже звикли до постійних розпитувань про відомого односельця і тепер на приїжджих реагують без подиву. Так між гірськими хребтами поволі просочується поетична слава.

    Автобус із Ужгорода до Широкого Лугу їде п’ять-шість годин. Це означає, що музеї, галереї, вишукані кав’ярні, інтелігентські тусівки, та навіть нормальна бібліотека перебувають на чималій відстані від поета. Як і Ужгородський університет, філфак якого закінчив Петро Мідянка. Після закінчення університету Петро не залишився в Ужгороді, не подався до Львова чи Києва — він повернувся в батьківський Широкий Луг, у цей (вибач, Петре!) кінець географії. Інститут літератури, мабуть, колись напише про мотиви такого кроку: любов до рідної землі, карпатський рай, дідова пісня, бабина сукня. Сам Мідянка — як людина абсолютно позбавлена пафосу — скромно зізнається, що «так прийнято», коли наймолодший син залишається жити з батьками. У цьому жесті покори завдовжки як життя — все Петрове єство, весь ортодоксальний традиціоналізм і моральна система координат.

    Коли я зеленим першокурсником уперше на запрошення Мідянки приїхав у Широкий Луг, мене вразила невідповідність між картинкою навколо і його вишуканими віршами. Дерев’яна хата на дві кімнати — «як у Шевченка», відсутність водопроводу, піч на дровах, звичні для гір перебої в електропостачанні. На іншому боці — сотні акуратно складених по всіх кутках книжок, часописів, альбомів з репродукціями Модільяні, Рембрандта, Адальберта Ерделі, на стінах — подаровані художниками портрети Мідянки й закарпатські пейзажі, вірші, які він написав у цих стінах:

    Що у цім високогірнім Лузі?

    По пустарах висохлі паші…

    Говлі ловлять гадиків в ярузі

    І летять на дальші лопоті.

    Давні мадяризми, воля схизми,

    Вощані свічки у головах.

    І нінгун юдейський, і кафізми

    Падають на порох і на прах.

    * * *

    Петро Мідянка в літературу прийшов пізно, — першу його збірку «Поріг» видано в 1987 році, коли поетові було майже тридцять. Відтоді він написав ще десять поетичних збірок, найгучніші серед яких — «Фараметлики», «Трава Господня», «Дижма», «Ужгородські кав’ярні», «Ярмінок», «Луйтра в небо» (власне, за неї й присуджено Шевченківську премію) та «Вірші з поду». Вірші Мідянки в силу їхньої лексичної закоренілості в місцевий ґрунт перекладено кількома сусідніми мовами, окремими книжками вони вийшли у Словаччині та Чехії. Поета вважають одним із найяскравіших представників покоління «вісімдесятників» і постмодерного дискурсу загалом. Він уже тридцять років працює вчителем української мови й літератури в сільській школі.

    Це й усе, що про Мідянку можна сказати точно, решта — версії, теорії та домисли. Мені дуже подобається така історія: Мідянка отримує премію видання «Літакцент», це ж видання готує книжку вибраних віршів лауреата, передмову до якої має написати професор Києво-Могилянки Володимир Панченко. Той читає Петрові вірші протягом кількох місяців і приймає чесне й досить дивне для українського культурного простору рішення — передмови не писати, а натомість узяти в Мідянки інтерв’ю, в якому поет сам розкаже й спробує пояснити свої вірші та погляди на поезію. Цей крок дуже слушний та ілюстративний: творчість Мідянки, користуючись науковим апаратом, описати досить важко, бо все завжди зводиться тільки до очевидного висновку про діалектизми, іншомовні запозичення і добре знання реалій та історії Закарпаття.

    * * *

    Поезія Мідянки слабо відома широкому загалу, не є масовою. Найвідоміший, либонь, його вірш — «Сервус, пане Воргол», що його чудово виконав гурт «Плач Єремії». З огляду на таку специфіку, багато дослідників та рецензентів говорять про елітарність та навіть герметичність Петрових віршів: мовляв, мало хто може їх зрозуміти. Це цілковитий абсурд, бо, наприклад, я як корінний закарпатець деяких слів не розумію так само, як полтавчани або — що найпарадоксальніше — навіть односельці Мідянки. Певна річ, Закарпаття, яке з одного боку підпирають гори, а з інших — Угорщина, Румунія, Словаччина і Польща, є своєрідним «котлом», у якому впродовж сотень років змішувалися мови цих народів (додаймо сюди ще німецьку й іврит!), тож і місцевий діалект вийшов барвистим та різношерстим. Користуючись такою багатою мовною базою, Петро Мідянка не оминає нагоди влучно вжити власні назви, топоніми, які вишукує по старих мапах і довідниках.

    Одна з його книжок називалася «Зелений фирес», інша — «Фараметлики», передостання — «Луйтра в небо», але ці назви зовсім не герметичні, хоч і є багатими метафорами. Словничок у кінці кожної з книжок допоможе зрозуміти, що «фирес» — це лісопилка, «фараметлики» — вишиванка, а «луйтра» — драбина. У своєрідній і цікавій мові, частому використанні місцевих топонімів та імен, вишуканій майстерності форми і полягає те, що називаємо «шармом» його віршів:

    Мені б хотілося
    в Сибіу й Петрошань,

    Бо ж стільки згадано
    про ці міста в Ердею!

    Інеу іній, запашна герань,

    Легкий димок прокурений з бурдею.

    Воістину, екзотичний патріарх української поезії! Майстер образу, маніакально уважний до деталей, — інколи здається, що всередині нього живе великий внутрішній фотоапарат, у якому вміщено всі відбитки Центральної Європи. Мідянка пише про якесь місто, яке для читача — «будь-яке місто», а в уяві вперто постає саме картина маленького центральноєвропейського містечка з брукованими вулицями та столітніми традиціями: «Тут все по-давньому. Сотають тихо будні,/Бістро, готелики, старі перукарі./Вузенькі вулиці підметені, нелюдні./Ті ж перехожі; квіти у дворі». Зверніть увагу на «старих перукарів», які дивляться на вас через вітрину своїм втомленим поглядом. Роззирніться довкола у цьому вірші: підметеними вулицями йдуть «ті ж перехожі», ви всіх тут знаєте в обличчя, нічого не змінилося, все по-давньому.

    Якби я був художником і малював вірші Петра Мідянки, то картина була б такою: стара золотозуба румунка у строкатій спідниці стоїть на тлі сільської православної (sic! Мідянка ще й дяк у місцевій церкві, звідси у віршах усі ці наспіви, переливання звуків, дзвін, серафими!) церкви, позаду неї видніється швидка холодно-синя річка, громадяться гори, небо високе; на передньому плані — доглянуті кущі квітів, запилена «ауді» на розбитій дорозі, сонце, літо; зовсім перед очима — літає й дзижчить велика чорна муха. А, вибачте, це ж картина — мухи, як і шуму машини чи церковних дзвонів, тут не чути. А у віршах Мідянки все живе, рухається, пахне, звучить, його творчість — якнайкраще підтвердження того, що поезія виникла з давніх ритуальних шаманських замовлянь, із магії впорядкованого ритму і звуку. Не конче розуміти ці замовляння дослівно, досить відчути їхню енергетичну напругу, майже релігійний пієтет до музичності слова.

    Найближчий до Петра Мідянки у поетичному дискурсі український поет — Василь Герасим’юк, виходець з іншого — прикарпатського — схилу Карпат. Проте між двома «сусідами» таки є значна різниця: якщо Василь у своїй творчості зосередився на гуцульському контексті, то Мідянка обрав для себе ареал Карпат загалом, Карпат як світу. Мідянка передусім не закарпатець, а карпатець. Незважаючи (чи, навпаки, — навіть дуже зважаючи!) на те, чи гірські хребти тягнуться Румунією, Україною, Словаччиною, Польщею — чи Угорщиною, якими словами в тутешніх мовах називається «дуб» чи «арніка, що цвіте», наскільки міцний алкоголь тут п’ють, швидкі чи повільні пісні популярніші в цих місцях, як хрестяться люди у цих селах і чи багато червоного перцю тут додають, смажачи м’ясо, — все це, найменші деталі і порослі бур’яном цвинтарі пам’яті, стає поезією. Бо вірші Петра Мідянки — саме про цей геніальний простір Карпат, які стали для поета власною Йокнапатофою.

    Автор Андрій Любка

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 0

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Коментарі

    Картинка користувача Гость.

    Комітет з Шевченківських премій не мав часу , терпіння і бажання прочитати щось більше, ніж збірку віршів, хай і оригінальну, і самобутню, і цікаву... Персони на високих кріслах не вдумались, не напружились, не вглибились у навколишній світовий літературний процес. А перед ними височіла вершина , до осягнення якої треба було дуже високо піднімати голову. Ця безперечна вершина - роман Мирослава Дочинця "Вічник". Такого багатовимірного, глибокого і повчального твору давно не було в українській літературі. Людське життя, сповнене страждань, в контексті світових історичних подій, усвідомлення Людини - як Божої істоти і водночас частки вічної Природи - така багатоаспектність пізнання світу письменником через реальну долю, осмислену трепетним, живим серцем і в сучасній драматичній
    напрузі - заслуговує найвищої оцінки і визнання. Шкода, що" Олімп поціновувачів" в поспіху не помітив
    масштабу цієї літературної вершини. Але читач голосує все одно за "Вічника" - подивіться, які тиражі, а в книгарні книжку годі купити. Як би там нагорі не повернулось - а лауреат читацької премії - для нас -М.Дочинець.

    Пунктів: 0

    Картинка користувача Гость.

    Переможців не судять.
    Але – коментують.
    Петро Мідянка – блідий епігон, недоладний наслідувач Богдана-Ігора Антонича.
    Нічого свого: у віршах Мідянки ані крапелини поезії.
    Невмотивоване, нелогічне у його римованій писанині вживання русинських слів,
    які він вважає діалектизмами, шокують недосвідченого читача, але – не хвилюють.
    Багатолітнє бігання до Лемберка-Львова, перманентне підлизування гузиць галицьким письменникам останнього призову дало свій результат: Герасим’юк –
    лавреат, інші галицькі писаки – лавреати:
    - На й тобі, сільський жебраку, премію державну, і знай галичких хлолпчів…
    Русинський ”діалект” - один із ресурсів збагачення української мови. Так вважають
    галичкі хлолпчі.., а, значить, так і має бути… А несе тоте багатство русинської бесіди в українську мову Петро Мідянка… Оце і є політичний підтекст присудження державної премії абсолютно бездарному Мідянкові.
    По суті державна премія мала буди вручена єдиному після Потушняка і Томчанія
    істинному закарпатському прозаїку Мирославу Дочинцю.
    Одначе, який президент у держави, яка сама держава, такі і її лавреати…
    - Петро Мідянка – лавреат… - сміються горобці під стріхами…

    Свого часу я написав цикл епітафій закарпатським писакам.

    Ще доки Мідянку не прибрала була межи ніг
    російськомовна жидка, я написав таке:

    ХОСНОВАНЫЙ МІДЯНКА
    Жив та быв такый поет - Мідянка.
    Мав погнилі зубы, пuрвані топанкы…
    Ни женився, бо Украйину ”кохав”…
    В пеклї чорт го сексуално хосновав.

    Іван П Е Т Р О В Ц І Й

    Пунктів: 0

    Похожие новости