ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Сучасним мешканцям міста Ужгорода ще вчитися і вчитися у містян початку 20-го століття (ФОТО)

    13 липня 2020 понеділок
    Картинка користувача uaengeditor.
    Ужгород. Урочисте відкриття меморіальної дошки барону Ласло Бемеру

    На вулиці Собранецькій в Ужгороді стоїть будинок, який містяни (хочеться вірити) знають за ім’ям його колишнього власника – відомого професора гімназії та засновника дендропарку Іштвана Лаудона. На фасаді цього будинку, просто над вхідною брамою, знаходиться меморіальна дошка, присвячена зовсім не Лаудонам, а невідомому широкому загалу Ласло Бемеру. Хто це був такий, який стосунок мав до Ужгорода та чому йому присвятили пам’ятну дошку на будинку Іштвана Лаудона – розкажемо зараз, тим більше, що якраз 14 травня їй виповнюється рівно 109 років.

     

    У ХІХ столітті на місці красивого двоповерхового будинку родини Лаудон на вулиці Собранці (Собранецькій) стояв інший будинок, який належав іншій відомій унґварській родині – чічері Оросу Ласло та його дружині, баронесі Амалії Ревіцкі. Як видно з приставки до прізвища власника, Ласло Орос був дворянином із Чічера (нині це словацьке село Чічаровце неподалік Ужгорода). Його прадід Пал Орос воював під час повстання куруців із Ференцем Ракоці, його навіть називали улюбленим генералом Ракоці. З тих часів у нащадків зберігалася гусарська шабля відомого предка, яка висіла на стіні в одній із кімнат будинку Оросів на вулиці Собранецькій. Невідомо, як виглядав той будинок, залишилися лише згадки про великий сад позаду нього, у якому ріс велетенський трьохсотлітній горіх.

    У цьому обійсті Орос Ласло проживав із дружиною Амалією, котра теж походила з відомого дворянського роду, була племінницею канцлера барона Адама Ревіцкі. Подружжя виховувало двох дітей: сина Адама, котрий у дорослому віці став окружним суддею, та доньку Ілону (у заміжжі – Форкош). І саме в цей будинок навесні 1861 року приїхав змучений і напівсліпий дядько Амалії Ласло Бемер.

    Барон Ласло Бемер (Bémer László) був, як тоді казали, мучеником революції. Він мав високий духовний сан єпископа Нодьвародської римо-католицької єпархії, але втратив і сан, і статки, підтримавши революцію 1848 року. Через те, що Бемер відкрито закликав духовенство проголосити незалежність Угорщини та просив підтримати гонведів, його заарештували і засудили до смертної кари. Згодом зменшили покарання на 20 років ув’язнення, з яких священик відсидів в австрійських тюрмах 10 років. На початку 1861 року Ласло Бемера випустили, але позбавили сану та усіх статків. Старенький, 77-літній, напівсліпий Бемер не мав, куди їхати, тож радо прийняв запрошення племінниці Амалії Ревіцкі. Тим більше, що Унґвар був для Бемера майже рідним містом.

    Річ у тім, що колись предок єпископа Ліпот Бемер, переїхавши сюди з території сучасної Чехії, отримав від короля маєток у Радванці – той, який пізніше став родинним гніздом сім’ї Дєньдєші, а ще маєтки у Часлівцях та Середньому. Згодом Бемери перебралися до Земпліна і Саболча. Там, у саболчському селі Кішбака на території сучасної Угорщини, народився і майбутній єпископ Ласло Бемер, котрий відвідував школу в нашому місті. Саме до міста своєї юності Бемер повернувся на схилі літ.

    Священнику було добре в будинку своєї племінниці. Щоранку Амалія з чоловіком виводили його гуляти на Кальварію чи у парк Сечені (нині – Підзамковий парк), вечорами ж усі відпочивали під трьохсотлітнім горіхом у саду, багато розмовляючи за бокалом відбірного середнянського вина. Ласло Бемера в місті добре знали, ще здалеку піднімаючи капелюх на знак шанобливого вітання. Коли через рік, 4 листопада 1862 року, священик помер, сотні містян прийшли на його похорон. Ласло Бемера поховали з великими почестями 7 листопада, опустивши труну до підземної крипти римо-католицького собору. Однак ще того року за ініціативою тодішнього нодьвародського єпископа Ференца Санісло відбулося перепоховання священика: труну з його тілом з крипти забрали, поїздом доправили до Нодьварода (нині – румунське місто Орадя), де Ласло Бемера перепоховали вже у крипті тамтешнього кафедрального собору.

    Минуло більше 40 років: Ласло Ороса не стало у 1886-му, його донька Ілона померла у 1891-му, син Адам – у 1906-му, а баронеса Амалія Ревіцкі, втративши всі статки і залишившись сама, змушена була продати свій будинок і переселитися до онучки Марії в Перечин. На місці будинку Оросів родина Лаудонів на початку ХХ століття звела новий двоповерховий дім. Шануючи пам’ять колишніх власників і їхнього відомого родича, викладач гімназії Іштван Лаудон за підтримки Громадського культурного об’єднання комітату Унґ вирішив встановити на фасаді свого нового будинку меморіальну дошку. Виготовили її в Золотні (нині – румунське місто Златна), відомій своєю школою і майстрами-каменярами. Урочистості запланували на 14 травня 1911 року, запросивши на них багатьох поважних гостей.

    У неділю, 14 травня, до вулиці Собранці (Собранецької) була прикута увага всього міста. Як писала газета «Határszéli Ujság», біля будинку Лаудона встановили невеличкий подіум, навколо якого об 11.00 зібрався великий натовп людей. Спершу на подіум піднявся Іштван Лаудон, котрий привітав присутніх. Далі місцевих хор виконав гімн, після чого державний службовець Шандор Гідаші розповів про походження і життя Ласло Бемера, додавши, що родина Лаудон робить дуже гарну справу, бо надовго залишає в пам’яті міста та його мешканців спогад про цього хороброго священика. «У дворі цього дому росте 300-річне горіхове дерево. Як воно нетутешнє, але прижилося в кожному угорському дворі, так і Бемер, хоч і не був угорцем по крові, став ним у серці», – виголосив Шандор Гідаші, і на цих його словах з меморіальної дошки зірвали біле полотно.

    Усі охочі тоді змогли побачити велику дошку із таким текстом: «Itt élte utolsó éveit 1861-1862 között a magyar szabadság mártírja, báró Bémer László nagyváradi lat szert. rk. püspök. Kegyelet jeléül: a Laudon-család», що в перекладі з угорської означає: «Тут прожив свої останні роки між 1861-1862 мученик за угорську свободу, барон Ласло Бемер нодьвародський римо-католицький єпископ. На знак пошани: сім’я Лаудон». На цьому церемонія відкриття не закінчилася. Онук Амалії Ревіцкі Іштван Орос зачитав вірш, а на завершення ще раз співав хор.

    Коли урочиста частина завершилася, Іштван Лаудон запросив присутніх можновладців та родичів Ласло Бемера до свого будинку на обід. Була там зокрема дружина міністерського радника Андорне Пехі, котра походила з роду Бемерів. Приїхала на подію і 90-річна Амалія Ревіцкі, і її онуки, серед них – будапештський репортер Емод Форкош, котрий докладно написав про відкриття меморіальної дошки до столичних газет.

    З того часу й до сьогодні меморіальна дошка, присвячена Ласло Бемеру, от уже 109 років знаходиться на фасаді будинку Лаудона, який давно не належить цій відомій сім’ї. Багато хто з ужгородців, мабуть, і не бачив її жодного разу, точніше, не звертав на неї уваги – надто вже скромною і непримітною, ідеально вписаною у фасад є ця присвята. Натомість ця меморіальна дошка є чудовим прикладом поваги нових власників будівлі до її минулого. А цьому варто повчитися сучасним ужгородцям.

    Тетяна ЛІТЕРАТІ
     

     

     

     

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 

    Пунктів: 1

    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору

    Похожие новости