ЧитаютКомментируютВся лента
Это читают
Это комментируют

Фенікс, який не хоче попелу...

    28 ноября 2020 суббота

    У назві публікації прозоро зашифрував нашу національну культуру, котра ніколи не відродиться, коли в попіл чи тлін перетворяться дерев’яні церкви, інші непересічні цінності, які надбав наш народ за свою велику стражденну історію.
    Втішає, що збереженням останньої переймаються особистості — спаравжні прораби духовності нашого народу. Таким є відомий закарпатський художник Сергій Глущук. Картини художника знаходяться в музеях, галереях і приватних колекціях України, Росії, Німеччини, Бельгії, Чехії, США, Канади, Мексики. Він — учасник виставки в галереї «Мідвест» у Чикаго, має дві персональні виставки в галереї «Заповідник Древній Київ», учасник виставки «Україна-95» у Мюнхені, у 1996-му виставлявся в галереї «Готіше Хауз» у Берліні, а в 2002-му мав персональну виставку у залах Національної Спілки майстрів народного мистецтва України в столиці нашої держави. Перелік можна продовжувати.

    — Крім усього, — звертаюся до нього, — ви ще й реставратор і вельми переймаєтеся цими проблемами в нашому краї, що накопичив дуже багато з того, що складає неповторні риси духовного обличчя нашої України. Чи трапляються на цьому путівці якісь перепони, адже все мало би тепер, за народної влади, сприяти вам?



    — Вашими б устами мед пити. В мене, навпаки, враєження виникає, що я комусь заважаю, щось від когось хочу забрати. Хоча пропоную дуже актуальні послуги з реставрації нашої спадщини. У відповідь — спротив! Моєю думкою нехтують замість того, щоби запрошувати для вирішення нагальних проблем активного руйнування нашої національної спадщини. Про це найперше треба подумати, а не про комфорт теплого крісла. Хочу звернутися до депутатів обласної ради зі словами: «Я, Сергій Глущук — фаховий реставратор, і знаю як потрібно вивести справу збереження наших культурних надбань із глухого кута. Давайте співпрацювати!»



    — Чув, що ви ставили також питання про створення Закарпатського художнього інституту?



    — Це — правда. Бо для цього є всі історичні передумови. Завдання такого навчального закладу — вивести рівень крайового мистецтва на світові обшири, на високу якісну площину, що базувалась би на коренях автентичності, народності, повернути нашу творчу діяльність на рівень 50-70-х років, цебто до висоти класиків — Йосифа Бокшая, Федора Манайла, Коцки, Борецького, Василя Габди, Мартона, Бурча, Глюка, Кашшая. Головною ціллю інституту має стати виведення наших творців із пітьми тоталітарної бездуховності, зупинка плину оманливого беспредметного мистецтва, яке за суттю своєю є антиукраїнським якими би красивими словами його не називали сучасні ідеологи інтернаціоналізму… Ще крок у цьому напрямі — і настане повне виродження і дегенерація.



    — Бачу, що ви — максималіст…



    — Сміливі експерименти ніколи не завадять, коли хочемо радикально стати на шлях національного відродження, а не плентатися стагнаційними брежнєвськими плаями. Скажімо, я не проти провести експеримент. Скоротив би не службу охорони пам’яток, а все… управління культури області. І тоді запропонував би подивитися, що сталося би. Уявіть собі — ніякої катастрофи.. Відбулася би лише велика економія коштів для бюджету області, які можна було би спрямувати у справжні осередки культури — театрам, музеям, творчим спілкам тощо. Бо дуже вже багато в нас розвелося універсальних лже-геніїв «від культури». Через це іноді охоплює розпач. Невже нічого неможливо змінити? Боляче дивитися, що фахівці стають професійно непридатні через свою непотрібність у сущому житті. Вони змирилися. Лобом, мовляв, не проб’єш бетонної стіни. Та життя і генетичний поклик крові волають: «Не зупиняйтеся! Рятуйте дідівську спадщину! Бо станете манкуртами.» І стаємо ж ними. Бо історії рідної землі навіть в університетах не навчають реалістично, тобто з часів Кам’яної могили, а навчають тільки за останні тисячу років. А де ж тоді поділося ще 20 тисяч років життя наших пращурів? І наша область, на жаль, все ще в депресивному економічному стані, що відбивається на духовному житті. А це, вповні упевнений, майбутня туристична Мекка Європи. Маємо планувати, що ж побачать туристи в нашому краї. Об’єктами спогляджання мають стати не напівзогнилі дерев’яні церкви, зруйновані замки, неекспозицйійні музейні експонати. Всі разом маємо витягувати наші діаманти-пам’ятки з небуття, бо вони — наша гордість.



    — Але, згадуючи публікації в пресі, в мене склалося враження, що цим в області переймається кожен четвертий-п’ятий…



    — На жаль, так воно і є, але спражнього ефекту від такої балакучої суєти обмаль. Уявіть собі, що ви бухгалтер за освітою, але прочитали книгу про нетрадиційну медицину і… почали відразу практикувати лікування. Як до цього поставилися би лікарі-фахівці? Цілком зрозуміло як саме. І професійні бухгалтери загубили б від подиву окуляри, коли би побачили вчорашнього терапевта за своєю роботою в якомусь концерні. Так і з пам’ятками… Я — професійний реставратор, маю вищу освіту і таку ж категорію, керую реставраційною фірмою, за спиною 25 літ стажу і тут… історики, хіміки, викладачі іноземної мови оголосили себе реставраторами і всі полізли на реставраційні «барикади». Та ще й з благословення деяких чиновників (!!) Якою б стала ваша реакція? Так і я подався вивчати обставини подібного стану справ у рідній царині. Та в управлінні культури сказали: «Ну що ти носишся зі своїм реставраційним центром? Ти хіба один такий мудрий?» Дійсно, я не один. Але всі інші дипломовані реставратори ( їх двоє. — Авт.) теж задіяні саме в моїх проектах. А на кого опираються управлінці? На яких віртуальних реставраторів? Змоделювали їх на комп’ютері, чи що? Після такого зневажливого ставлення до складної та відповідальної справи й фаху реставратора я не витерпів, поїхав до Києва, побував у міністра культури, зустрічався і з Президентом України. Віктору Андрійовичу розповів про критичний стан із культурною спадщиною Закарпаття.



    — І що далі?



    — А далі в рідній області… повне ігнорування, стовідсотковий саботаж. Ніби нашим пам’яткам не потрібна професійна допомога. А самозванці тишком-нишком хочуть утрутитися в заборонену для них зону, вже розроблена документація на перенесення церкви з села Дешковиця. А цей храм — пам’ятка. І ніхто не має права навіть пальцем до неї торкнутися, порушувати народну духовну спадщину. Ну і як це вам? Те, що наразі наберуть бригаду неуків і почнуть святу справу очорнювати. Ще ж Пушкін казав: «Художник-варвар пезлем сонно Картину генія чорнить». А де ж професіоналізм, оголошений нашим Президентом наріжним каменем усієї роботи? На жаль, питання залишається для нашого краю лише риторичним.



    — Ви, бачу, залишаєтеся немовби заложником якихось незрозумілих процесів?



    — Так воно і є. Це — якесь дивне зачароване коло. І питається, по-перше, для чого я здобував шість років диплом жудожника-реставратора, для чого, по-друге, мені вища категорія реставратора? А, по-третє, маю юридичний дозвіл на працю, створив ТОВ «Закарпатський обласний реставраційний центр» і державну ліцензію на проведення реставраційно-будівельних робіт. При цьому залишаюся в первинному фаховому сенсі беззробітним, бо мою роботу доручають варварам-дилетантам. Що вони можуть відреставрувати?! Гляньте хоча би на філармонію. Просто жах, що там накоїли. Депутати обласної ради та народні депутати від нашого краю мали би запропонувати внести до бюджету реальні витрати не на безликих чиновників, а власне на культуру. Хоча би для початку перекрити Горянську ротонду або ж відреставрувати «Єпископську каплицю» нашого греко-католицького собору. Це була би реальна професійна справа, що внесла позитивні штрихи до обличчя всієї області. І не потрібно для цього великих грошей, а лише державницька воля і духовна небайдужість.



    — Який же висновок можемо зробити з нашої бесіди?



    — Той, що роботу потрібно повернути в конструктивне русло. Художниками не мають керувати архітектори, музеями — театральні діячі, художніми закладами — хіміки. Фахівець має знайти в національному житті належне місце і пошанівок. І так буде! Впевнений, бо часто в Києві спілкуюся з людьми, котрі формують нову ідеологію України. Через них і наш Президент усе більше довідується про ганебний стан духовного відродження Закарпаття. Тому, запевняю вас, що радикальні зміни не за горами.



    Розмовляв Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород

    Нас уже 25000 в Facebook! Присоединяйтесь!
    Рейтинг: 
    Интернет-издание
    UA-Reporter.com
    Письмо редактору