Мар’ян Поташ (1918-2006) — мученик за віру і родолюб

Батько – русин, мати – словачка, а він – українець. Такою була національна генеалогія найвизначнішого українського священика Пряшівщини другої половини 20-го і початку 21-го століття д-р о. Мар’яна Поташа, ЧСВВ – соратника і безпосереднього продовжувача справи блаженних єпископів Петра Павла Ґойдича (1888-1960) і Василя Гопка (1904-1976).Мар’ян Поташ народився у Пряшеві 2 березня 1918 р. в ремісничій родині. Його батько походив з недалекого села Фулянка і вважав себе „твердим русином”. Мати була словачкою-римокатоличкою з Бардієва. Дома вона говорила виключно угорською та німецькою мовами, але вийшовши заміж за руснака, вона самотужки засвоїла азбуку (за „Книжницею читальною” О. Духновича), щоб навчати дітей „Катехизису” та слідкувати за їх навчанням в школі. Розмовною мовою в сім’ї була східнословацька шариська говірка.

В 1927 р. М. Поташ поступив до Руської греко-католицької горожанської школи в Пряшеві, директором якої був відомий церковний і культурно-громадський діяч Пряшівщини Денис Зубрицький (1895-1949). Навчання в школі проходило на т.зв. „язичії”. Мар’ян належав до посередніх учнів. Як згадує у своїх спогадах (Мушинка М.: Розмови з однодумцями. – Пряшів, 2004; дальші цитати з цього видання), більше уваги він приділяв спорту ніж науці.

Після закінчення горожанської школи він вирішив стати військовим музикантом і навіть був прийнятий у військову музичну академію в м. Брно, однак замість Брно він у 1932 р. поїхав у Мукачівський монастир на Чернечій горі. Після шістьох місяців кандидатури він постригся в монахи, прийнявши ім’я Мар’ян, а після року поступив на гімназіальні студії при монастирі („схоласикат”), які закінчив 1937 р. і поступив у Руську греко-католицьку духовну семінарію в Ужгороді. Після Віденського арбітражу в листопаді 1938 р. він змушений був разом з іншими своїми земляками повернутися в Словаччину. Оскільки в той час у Словаччині василіянських монастирів не було, єпископ П. Ґойдич примістив їх в Монастирі оо. Редемитористів у Михалівцях, а після півроку дав у їхнє розпорядження опущену парохію в Меджилабірцях, призначивши ігуменом новозаснованого монастиря о. Севастіяна Сабола.

Мар’яна Поташа було направлено продовжувати навчання теології у богословській семінарії в Оломоуці, однак і там він довго не затримався, бо після окупації Чехії німецькими військами і скасування чеських високих шкіл, він змушений був повернутися назад у Словаччину. В монастирі Василіянів у Меджилабірцях його освітою зайнялися отці Сабол, Гучко, Кретт, Сучка та інші. Під їх керівництвом він заочно склав іспити у Пряшівській богословській семінарії. 30 січня 1943 року єпископ Павло у Меджилабірцях висвятив його в священики.

Після короткої душпастирської діяльності в с.Ториски єпископ П. Ґойдич покликав його до Пряшева і призначив на пост капеляна, катехета та вихователя (префекта) інтернату Пряшівської учительської семінарії, який після визволення Пряшева Радянською армією було перетворено у військовий лазарет. В лазареті лікувалися, в основному, солдати Першого армійського корпусу генерала Людвіка Свободи, головним чином, із Закарпатської України та Пряшівщини. М. Поташ, за дорученням владики П. Ґойдича вступив у Корпус і став його військовим капеляном, опікуном ранених червоноармійців.

Коли військовий лазарет із Пряшева було переміщено в м. Ліптовський св. Мікулаш, о. Мар’ян залишився в Пряшеві і як вихователь, пізніше директор гуртожитку Учительської семінарії, відновлював навчання в школі, перерване військовими подіями. В 1947-50 роках став директором новозаснованої Центральної Харити для греко-католиків Чехословаччини. Одночасно він організував у Пряшеві монаше життя; був правою рукою єпископа П. Ґойдича і неофіційно вів його канцелярію. Про цей період свого життя він пізніше згадував: „Як Василіянин, я, ясна річ, утримував тісні стосунки з Преосвященним Ґойдичем. Він потребував мати при єпархіальному управлінні надійного і неупередженого правника, тому вислав мене на навчання права у Прагу. Я як свободовець мав певні привілеї. Міг заочно робити два курси за один рік. На юридичному факультеті успішно склав усі іспити. Влітку 1948 року (коли при владі були вже комуністи) я склав останній іспит і тішився на промоцію. Та пару днів перед промоцією мене покликали перед „перевірочну комісію”, яка запропонувала мені, священикові, вступити в комуністичну партію. Я не стримався, кинув їм студентську легітимацію (не індекс – той я собі залишив) і сказав: „Коли ви так розумієте право, то я з таким правом не хочу мати нічого спільного”. Ясна річ, що після такого виступу мене до промоцій не допустили. Лише в 1990 році, після реабілітації, Карлів університет у Празі надав мені титул доктора права (JUDr)” (с. 72-73).

Мар’ян Поташ повернувся до Пряшева на посаду директора гуртожитку (яка в часі його навчання залишилася за ним), однак після кількох тижнів комуністичні органи зняли його і з цієї посади. Не міг же опальний священик виховувати майбутніх учителів соціалістичної школи!

М. Поташ опинився на вилиці – без праці і засобів існування. Руку допомоги і на цей раз подав йому єпископ П. Ґойдич, іменувавши його адміністратором Пряшівської єпархії.

Активність о. Мар’яна після Другої світової війни була гідна подиву. Він зразково вів адміністративні справи єпархії (державне і церковне право він і без диплома знав досконало), їздив з єпископом на візитації, разом із священиком Лявинцем редагував єпархіальний часопис „Благовісник” і його додаток для молоді „Заря”, спричинився до завершення побудови Василіянського монастиря в Пряшеві тощо. Надзвичайно активною була його співпраця з молоддю, яка горнулася до нього. Єпископ вже в 1945 році дав під монастир василіанів діецезний дім по вул. Духновича, в якому о. Мар’ян заснував тзв. „дитячу парохію” з дуже гарною каплицею. Її відвідували учні пряшівських шкіл, зокрема Руської гімназії. Діти самі управляли „парохію”, самі дзвонили, міністрували при богослужіннях, мали свій хор, драматичний гурток (який, між іншим, на сцені професіонального Словацького театру з великим успіхом ставив українською мовою п’єсу ”Страсті Ісуса”). На противагу „дитячій парохії” о. М. Поташа при Руській гімназії вже в 1946 р. була заснована піонерська організація, членом якої в 1947 року був і я. Та з піонерських зборів ми бігли до каплиці василіан.

Після ув’язнення Львівського архієпископа Йосифа Сліпого, брутального вбивства Ужгородського єпископа Федора Ремжі та ліквідації Греко-католицької церкви в Україні 1946-47 роках, єпископ П. Ґойдич очікував подібних репресій і у Пряшівській єпархії. Тому в 1947 році висвятив свого заступника Василя Гопка на помічного єпископа, а о. Мар’яна іменував секретарем єпархії. З того часу співпраця о. М. Поташа з Преосвященним Владикою стала ще більш інтенсивною.

Та більш інтенсивною стала й увага органів комуністичної державної безпеки (ŠtB) до особи М. Поташа, які 6 липня 1948 р. зробили ґрунтовний обшук в його монастирській келії. Хоч нічого не знайшли, тут же арештували його, обвинувативши у співпраці з бандерівцями. З Пряшева відвезли його до Праги – до найсуворішої тюрми „На Панкраці”, де протягом трьох місяців допитували його. Не добившись жодних позитивних результатів, знов відправили його до пряшівської тюрми, де інтенсивні допити продовжувались дальших три місяців, а після півроку випустили на волю як невинного.

Органи безпеки, ніби за порадою радянського амбасадора Зоріна розробили план ліквідації Монастиря отців Василіанів, який полягав у тому, що на горіщі монастиря буде намонтовано радіопередатчик, що його ті ж органи „виявлять” і обвинуватять монахів у шпіонажу в користь Ватикану та інших західних країн. На щастя, один із працівників безпеки (і там були „свої” люди) під суворим секретом виявив о. Поташу цей ганебний план і він закінчився фіаском. Незважаючи на це, чотирнадцять монахів на чолі з о. Маріяном та шість монашок арештували і знов піддали 6-місячному слідству. Слідство і на цей раз не дало жодних результатів і всіх затриманих було звільнено з-під арешту. Оскільки і чоловічий і жіночий монастирі між часом були скасовані, а монастирські будинки „націоналізовані”, звільнених з-під арешту монахів і монашок було відвезено „на перевиховання” у „виправно-виховний” табір Новаки: чоловіків – між кримінальних злочинців, жінок – між проституток.

Втретє о.М.Поташа було арештовано вже після ліквідації Греко-католицької церкви в 1950 році, разом з понад сотнею греко-католицьких священиків, які відмовилися прийняти православ’я. На цей раз Крайовий суд в Братиславі засудив його на десять років тюрми, втрату маєтку і десять тисяч крон штрафу ніби то за „змову проти республіки”, „шпіонаж на користь Ватикану” та „участь в бандерівщині”.

Після відбуття половини строку покарання о.М.Поташа в 1954 р. умовно звільнили з тюрми, однак суворо заборонили повертатися до рідних у Словаччину. „Моя судова справа була настільки ликом шита, що в 1954 році мене звільнили із в’язниці з чотирирічною умовою. Під пильним оком державної безпеки я працював робітником у Чехії (бо у Словаччину мене не пускали)” (с. 77). Та й під цим „пильним оком” йому вдалося створити 34-членну групу дорослих дівчат і хлопців, які під його керівництвом вступили в таємне монаше братство і сестерство. Отець Мар’ян вів з ними таємні вправи і навчання, готуючи їх до таємного

постриження. Організацію в 1958 році розкрили, а її керівника засудили (вже вчетверте) на чотири роки, долучивши до них ще чотири „умовні” роки – разом на вісім років тюрми. Оскільки і за гратами він продовжував вести „релігійну пропаганду”, його переселяли в різні в’язниці, не даючи довго побути на одному місці. Під час чотирьох ув’язнень він побував у тюрмах Пряшева, Братислави, Праги (Панкрац і Рузінь), Леопольдова, Ілави, Младої Болеслави, Валдіць-Картуз та інших. Зверху була вказівка ізолювати його від інших політичних в’язнів, внаслідок якої він три з половиною року провів у камері-одиночці. Та оскільки в 50-60 роках тюрми були переповнені політичними в’язнями, цю вказівку важко було дотримати. В кожній тюрмі він зустрічався з цікавими людьми, навіть з найвищими представниками влади – Махом, Чатлошем, Гусаком, Новоместським, але і з своїми релігійними наставниками – єпископами Павлом Ґойдичем та Василем Гопком. „В’язниця, це – найвищий університет – любив пожартувати о. Мар’ян, – науку, яку ти там здобув, ніхто тобі не візьме”. В 1960 році його звільнили з тюрми на підставі загальної амністії, однак до рідних країв і на цей раз не пускали. Він і надалі працював робітником у західній Чехії, гуртуючи навколо себе однодумців, зокрема з рядів молоді.

Сьогодні мало хто знає, що о. Мар’ян Поташ був ініціатором відновлення Греко-католицької церкви в Чехо-Словаччини навесні 1968 року. В цій справі він їздив до найвищого представника комуністичної влади у колишній Чехословаччини Ґустава Гусака (з яким у 50-их роках два і пів місяця сидів у спільній камері Леопольдовської в’язниці) і добився від нього постанови уряду ч. 71, якою Греко-католицьку церкву у Чехословаччині було відновлено.

На леопольдовському в’язничному цвинтарі о. Мар’ян розшукав безіменну могилу єпископа Петра Павла Ґойдича (який у тюрмі віддав душу Богові в день своїх уродин 17 липня 1960 р.), на хвилях „Празької весни” добився дозволу на ексгумацію його тлінних останків, які 29 жовтня 1968 року перевіз у Кафедральний храм св. Івана Хрестителя у Пряшеві. З боку о. Мар’яна це був героїчний вчинок. Короткий період „Празької весни” 1967-68 років о. Мар’ян використав у максимальній мірі. Разом з о. Степаном Папом він відновив видавання ж. „Благовісник”. На жаль, після цієї „весни” не наступило літо, а жорстока зима, розпочата окупацією Чехословаччини військами Варшавського договору в серпні 1968 року. та т.зв. „нормалізація”, яка заморозила багато починань о. Мар’яна, але не припинила його діяльність. В 1972 р., згідно з офіційним повідомленням єпископату Пряшівського єпархіального уряду на інтернеті, його було висвячено на єпископа Таємної Греко-католицької церкви в Чехословаччині. Свята столиця підтвердила це висвячення, однак пізніше визнала його не дозволеним. Він і надалі таємно групував навколо себе молодь, якій в умовах тоталітного комуністичного режиму прищеплював принципи християнської моралі. Багато з його вихованців пізніше стали на духовний шлях.

Великою проблемою для нього була нестача літератури. Цю проблему він частково вирішив заснуванням „Самвидаву”. У 2003 році він про це згадував: „Будучи на волі, я таємно готував майбутніх українських греко-католицьких священиків, монахів і монашок. Українська духовна література тоді на Пряшівщині взагалі не існувала, довелось писати її самому. Чогось такого як нинішні ксерокси і в помині не було, а розмножувальні машини та навіть восківки (blany) для них були строго евідовані. Залишалась пишуча машинка і копірувальний папір. Однак на машинці більше дев’ятьох копій не зробиш. Та і того було досить для поширення серед моїх учнів. Отак я „видав” цілу сотню книжок, кожну в десятьох примірниках. По одному примірнику з кожної я залишив у себе, один (вже тепер) віддав у бібліотеку Краснобрідського монастиря, а решту розійшлося серед людей. Правда, у тверді палітурки я встиг оправити лише 66 своїх самвидавчих книжок, 34 ще не оправлені, або знаходяться в рукописах... Розмір кожної книжки був 120-130 сторінок, але були й „видання” по тисячу сторінок” (с. 80).

Отець Мар’ян Поташ намагався, щоб нововідновлена Греко-католицька церква в північно-східній Словаччині мала колишній національний характер, щоб вона і надалі була „руською” (за пізнішою термінологією – „українською”) церквою. В цьому відношенні він мав повну підтримку помічного єпископа-святителя Василя Гопка, свого колишнього співв’язня, але не Ватикану та ним іменованого ординарія (пізніше єпископа) Яна Гірки і його оточення в керівництві єпархії, які обрали курс на словакізацію відновленої Греко-католицької церкви.

Отця Мар’яна після короткого перебування на пості священика кафедрального храму в Пряшеві (1969-70), незважаючи на його незаперечні заслуги перед Церквою, було відправлено мабуть на найгіршу парафію у Пряшівській єпархії – Вишній Орлик, де йому 25 років (1970-1994) довелось жити в старому парохіальному домі разом з православним священиком і його сім’єю. Там йому була виділена одна комірчина без водопроводу, туалету та інших „удобств”. Приходський дім (фара) і храм належали православній церкви і він довго не мав права робити в ньому жодні зміни.

Та і в цих умовах він провадив неймовірно активну діяльність. В 1974 р. він відновив Монастир Чину Василя Великого в Пряшеві і до 1994 р. був його протоігуменом.

Після реабілітації Греко-католицької церкви в 1989 р. він повернувся в Пряшів і зайнявся розбудовою монастирів отців Василіанів. В центрі Пряшева на вулиці Ваянського він в 1991 р. купив великий будинок, який переробив на модерний монастир з просторою каплицею, їдальною, кімнатами для монахів, редакцією і видавництвом. Багато сил і енергії він доклав до відновлення Краснобрідського монастиря – найдавнішого і найславнішого на Пряшівщині, що його було зруйновано ще в Першій світовій війні. За його первісним задумом, обговореним з архітекторами Братислави, Кошиць та Пряшева, новопобудований Краснобрідський монастир був розрахований на 50 осіб. В ньому мала бути українська гімназія з гуртожитком, ремісниче училище та великий кафедральний храм для прочан. На жаль, о. Мар’ян захворів, пройшов кількома операціями, а молодші монахи вирішили побудувати значно менший монастир, що його було посвячено і уведено в життя влітку 2002 року. В ньому є новіціат з місійною станцією та редакція щомісячника „Благовісник”.

І на цей раз він зустрічався з непорозумінням церковної та світської влади, головним чином, за снагу надати новозаснованим установам український характер. В 1995 р. його було призначено парохом в селі Лиманова, в 1997-1998 – в с. Чирч. В 1998 році він був пенсіонований і повернувся до свого Василіанського монастиря в Пряшеві. На відміну від інших священиків, він брав активну участь не лише в релігійному, але й громадському житті русинів-українців Словаччині. Часто виступав на різних зборах, конференціях, в українських газетах, журналах, по радіо та телебаченні. Тісні контакти утримував з українцями Закарпаття, Польщі та русинами Сербії та Чорногорки, зокрема з єпископом Дюром Джуджаром. Лейтмотивом його виступів у засобах масової інформації були заклики до єдності, утримування національних та релігійних традицій та респектування поглядів кожної людини „Ми всі діти одного роду: Русі-України. Тримаймося цього роду!” – любив він пригадувати. – Будьмо русинами, але не цураймося України, бо без неї ми національно загинемо”. Неперевершеним зразком для нього був Гавриїл Костельник, який зберіг національний ідентитет русинів Войводини, однак широку славу досяг посередництвом творів, публікованих українською літературною мовою.

Чимало уваги о. Мар’ян присвятив справі реабілітації єпископів-мучеників П. Ґойдича та В. Гопка. Про першого він ще в 70-х роках ХХ ст. написав двотомну монографію українською мовою „Життя віддане Богові”, з підзаголовком „Життєпис Преосвященного Павла Ґойдича”. На жаль, отці василіани у Пряшеві не мали коштів для видання такої об’ємної книжки, а Пряшівська єпархія відмовилася фінансувати її видання. Врешті-решт за її видання взялося Видавництво отців Василіан „Місіонер” у Львові, яке випустило її у світ 1994, 1995 рр. з фінансовою підтримкою єпископа Мирона Пацюка, ЧСВВ з Канади. Серед читачів України книжка користалася величезним успіхом. Вийшла в трьох виданнях тиражем 90 тисяч примірників. На жаль, у Словаччині вона була майже невідомою. У вступі до першого тому автор підкреслив: „Випала мені велика честь позбирати дорогоцінні перлини з життя нашого великого святця і мученика – Преосв. Павла Ґойдича, ЧСВВ, з яких мав би скластися величний образ праведності та геройства нашого єпископа... У цьому життєписі не буде нічого видуманого, ані перебільшеного. Буду правдомовним. Усі свідчення підтверджені, тому ніхто не може сумніватися в їх правдивості. Народ вважає його святим, адже голос народу – це голос Божий. Тому й ми віримо, що не буде жодних труднощів з його беатифікацією та канонізацією” (с. 3). Перший том (224 стор.) охоплює життя Владики до ув’язнення, другий (352 стор.) – його страждання після арешту. Кожна сторінка цієї незвичайної монографії підкріплена конкретними фактами. Читаєш її немов захоплюючий детективний роман, хоч сам автор наголошує: „Читачу! Це не роман, а документація, підтверджена свідками, які жили з єпископом і добре його пізнали” (т. 1, с. 4).

Отець Мар’ян сам подбав про переклад книжки на словацьку мову і в 1999 р. видав її власним накладом („Dar lásky. Spomienky na biskupa Pavla Gojdiča, OSBM”, Prešov 1999, 380 s.) з численними документами та фотографіями. Є тут і фоторепродукція в’язничної анкети Павла Ґойдича з 1 квітня 1960 року на якій він в рубриці „Національність” власноручно написав: „Українська” (с. 353). Примірник книги автор особисто вручив Папі Римському Івану Павлу ІІ. Наперекір тому, що книжка була імпримована пряшівським єпископом Яном Гіркою, широкого розповсюдження вона не мала і майже весь її тираж досі знаходиться в його монастирській келії. Шкода.

Своєрідним додатком до двох вищеназваних публікації є книга М. Поташа „Петро Павло Ґойдич, ЧСВВ, Пряшівський єпископ-мученик” (Пряшів, 2004), що містить 187 документів та фотографій з життя Владики та трьохмовні коментарії до них (українською, словацькою та англійською).

Певним підсумком о. М. Поташа на ниві вивчення життя і діяльності блаженного Павла Ґойдича є його вступна стаття до збірника публікованих статей благославенного єпископа Павла Ґойдича „Слово єпископа Ґойдича“ (Пряшів, 2004, упорядник Іван Бирчак) „Я крокував слідами єпископа-мученика і родолюба о. Петра Павла Ґойдича, ЧСВВ” (с. 8-24).

Отець Мар’ян Поташ першим у Словаччині розпочав справу беатифікації владики Павла Ґойдича. Цю справу він порушував навіть в розмові з Папою Римським Іваном Павлом ІІ під час його відвідин Пряшева 2 липня 1995 року. Прощаючись з Папою 2 липня 1995 р. він у присутності владики Яна Гірки сказав: „До побачення, Святіший Отче, приїдьте до Пряшева знов – проголосити єпископа Павла Ґойдича святим”. Через шість років 4 листопада 2001 р. найвищий представник католицької церкви Іван Павло ІІ і справді проголосив єпископа-мученика Павла Ґойдича блаженним, правда, не у Пряшеві, а в Римі. Отець Маріан брав особисту участь в беатифікації.

Кілька цінних праць о. М. Поташ присвятив і помічному єпископі Василеві Гопку. Його монографія про блаженного владику Василя і досі залишається в рукопису. І на його беатифікації, яка відбулася у Братиславі 14 вересня 2003 року, о. Мар’ян має немалі заслуги. Отець Мар’ян з болем переживав факт, що і Павло Ґойдич, і Василь Гопко були канонізовані як словацькі святі, хоч жоден з них до словацької національності ніколи не голосився. Чимало цінних праць о. Мар’яна Поташа залишилося в рукописах. Їх конче треба оприлюднити, бо вони не втратили актуальність ні в наш час.

В останні роки козацьке здоров’я о. Мар’яна Поташа значно підупало. Міцно мучив його діабет. В нього кілька разів оперували ноги. Рухатися він міг лише за допомогою костилів та інвалідного візочка. В останні роки в нього значно погіршав слух. Чув лише за допомогою апарата. Та й зір в нього значно погіршав. На одне око зовсім не бачив, а на друге міг читати лише за допомогою збільшувального скла. Жив він в Монастирі сестер-василіянок, які про нього зразково дбали. В монастирській каплиці він на візочку або на костилях щодня служив Службу Божу. Восени 2005 р. він переселився до свого чоловічого монастиря отців Василіянів, де теж мав добру опіку. Перед Різдвяними святами ми з Ярославом Шуркалою відвідали його. Незважаючи на поганий стан здоров’я, він був повний енергії. Дуже хотів видати свою книжку про блаженного єпископа-мученика Василя Гопка та монографію про історію Чину Василія Великого на Закарпатті. Великі надії покладав на обіцяний комп’ютор, на екрані якого можна було би багатократно збільшити літери.

В середині лютого в о. Мар’яна виник інсульт. Його повезли в лікарню, де наперекір старанням лікарів він 23 лютого 2006 р. віддав душу Богові. В неділю 26 лютого в Каплиці Сестер Василіянок у Пряшеві, з ним попрощалися сестри-монахині і брати-монахи, а в понеділок 27 лютого в Кафедральному храмі св. Івана Хрестителя – найвищі представники Греко-католицької церкви Словаччини та інших країн, духовенство єпархії та майже тисяча віруючих. Хоронили його шість єпископів із Словаччини та з-за кордону: пряшівський владика Ян Баб’як – єзуїт, кошицький екзарх Мілан Хаутур – редемпторист, вроцлавсько-ґданський владика Володимир Ющак – василіянин, апостольський екзарх Сербії та Чорної Гори Дюра Джуджар, помічний єпископ Празького апостольського екзархата Євгеній Кочиш та емеритний пряшівський єпископ Ян Гірка. В похороні брало участь понад сто священиків та монахів. Отці Василіяни його тлінні останки поховали на василіанській ділянці Міського цвинтаря у Пряшеві.

Отець Мар’ян Поташ був мабуть останнім священиком Пряшівської Греко-католицької єпархії з ясною українською орієнтацією, тою орієнтацією, яку в останні періоди життя прийняли і його славні наставники та співв’язні блажені Павло Ґойдич та Василь Гопко. Прогалину, яка настала його відходом у вічність не лише в релігійному, але й культурно-громадському житті русинів-українців Словаччини, важко буде надолужити.

Нехай буде йому легкою рідна пряшівська земля!



Микола Мушинка, м.Пряшів (Словаччина).



PS.: На кінець я хотів би сказати кілька слів про свої особисті взаємини з о. Мар’яном. Я його знав від раннього дитинства, точніше – від 1947 року, коли я став учнем Руської гімназії в Пряшеві та членом його „дитячої парафії” в Монастирі отців василіан. Потім наші шляхи розійшлися. Знов ми зустрілися в 1968 році, коли він боровся за реабілітацію Греко-католицької церкви і брав активну участь в культурно-громадському житті русинів-українців Словаччини. Та і це наше знайомство не тривало довго, бо обидва ми стали жертвами політичних репресій початку 70-х років м. ст. Час від часу я заїжджав до його парохії у Вишньому Орлику, а він навідав мене в пастушій колибі сільськогосподарської артілі села Курів, пізніше – на котельні у Пряшеві, але і на моїй приватній квартирі. Головним предметом наших взаємин було запозичування літератури із моєї приватної бібліотеки, яку він потребував для своїх таємних студентів.

На все життя залишився в моїй пам’яті такий епізод:

Було це десь наприкінці 70-х років, в період кульмінації т.зв. „нормалізації”, тобто переслідування інакодумців. На котельні найгіршою службою вважається Святвечір, коли сім’я сидить за святковим столом, а кочегар змушений обслугувати ненажерливі котли, які дають тепло й теплу воду тисячам людей в міському житловому кварталі. І саме в такий святвечірній час відкриваються двері напівтемної котельні і в середину входять четверо людей. Спочатку я подумав, що це контролери прийшли провірити, чи кочегар не п’яний. Вони піднімаються стрімкими залізними східцями до кочегарської комірчини і ще за дверима співають „Рождество твоє Христе, Боже наш!” Не встигши опам’ятатися від несподіванки, чую знайомий голос о. Мар’яна: „Пане господарю, чи дозволите поколядувати, вашу хату звеселити”? „Будь ласка!” – кричу, щоб заглушити гукіт котлів, електромоторів і черпалок. Входить маєстатна постать отця Мар’яна, а за ним троє його таємних учнів (всі після „ніжної революції стали священиками) і співають ангельськими голосами ті найгарніші колядки. Я був так зворушений, що навіть забув їм дати „коляду” (дав її пізніше). Після їх відходу вогонь у котлах здавався теплим сонечком, що зігріває людей, а гуркіт моторів – райською музикою. На душі стало радісно й весело. А таку радість і спокій о. Мар’ян зі своїми учнями в той Святвечір розносив у десятки хат. Тоді я зрозумів справжню велич послання о. Мар’яна – людини, для якої служіння Богу і своєму народу було не обов’язком, а покликанням.

Регулярно ми зустрічалися після „ніжної революції” 1989 року, коли нас обох офіційно реабілітували. Цікаво, що двічі (!) ми зовсім випадково (без попередньої домовленості) зустрілися на Площі св. Петра в Римі. Я часто відвідував його в Монастирі сестер Василіянок і братів Василіанів. Востаннє – напередодні Святвечора в грудні 2005 року. Він ніколи не забув привітати мене з Новим роком, Різдвом, Великоднем та днем мого народження. Я вітав його не так часто, зате його круглі ювілеї відзначив статтями у газеті „Нове життя” (1993, ч. 22; 2003, ч. 3-4), журналах „Дружно вперед” (1992. ч. 7), „Патріархат” (1993, ч. 3) та інде. В пресі я прорецензував його книжки „Життя віддане Богові” („Благовісник” 1995, ч. 4; „Християнський голос” 1995, ч. 10) та „Петро Павло Ґойдич – пряшівський єпископ-мученик” („Патріархат”, 2005, ч. 3). Інтерв’ю з ним я залучив до своєї книги „Розмови з однодумцями” (Пряшів 2004, с. 67-82).