"Пан’європейський пікнік": 6-та річниця пробуджує спомини і роздуми про роль народу в історії

“Розбирай і неси!” — цей лозунг пролунав 19 серпня 1989 року на угорському боці австро-угорського кордону біля містечка Шопронпуста. Того літа, за ініціативою активістів тоді ще напівлегальної опозиційної організації Угорського Демократичного Форуму Ференца Месароша, Марії Філеп і Лукача Сабо було запропоновано провести так званий “пан`європейський пікнік”.Одночасно повинне було відбутися тимчасове відкриття кордону для вільного спілкування громадян Угорщини і Австрії. З такими пропозиціями опозиціонери звернулися до депутата Європарламенту Отто Габсбурга, котрий тоді перебував в Угорщині, і члена уряду і ЦК правлячої УСРП (Угорської соціалістичної робітничої партії) Імре Пожгаї, котрий симпатизував опозиції. Обидва дали згоду на патронаж заходу, і організатори завзято взялися до підготовки. Встановили дату — 19 серпня. Інформація про це з’явилася в пресі. До кордону почали з’їжджатися представники різних кіл опозиції, преси і просто зацікавлені.

Акція планувалась як демонстрація символічного об’єднання Угорщини з Європою, тобто з її західною частиною. “Розбирай і неси!” — означало зняття дротяної загороди, що відділяла кочову Угорщину від благословенної осілої Європи. Це стало мовбито репетицією майбутнього розбирання Берлінської стіни…

Захід викликав інтерес не тільки в заполітизованих колах угорської інтелігенції. До кордону почали прибувати і ті декілька тисяч громадян Німецької Демократичної Республіки, котрих в останній час усе більше спостерігалося на території Угорщини. Вони сподівалися звідси якимось чином вирватися в Західну Німеччину. Їх масовий приїзд в країну не дивував нікого, бо вже декілька років східні німці тільки тут мали можливість зустрітися зі своїми західними родичами. Східний Берлін давно дратувався від запаркованих поряд “Трабантів” і “Мерседесів”. В останні роки маразматика агонізуючого режиму Еріха Хонекера посилилася, це особливо проступало на тлі горбачовської перебудови, і тому все більше східних німців прагнули покинути НДР. Проте офіційних дозволів їм не давали. Керівництво НДР через партійні органи і на державному рівні докоряло угорській стороні в сприянні процесу возз’єднання німців. Офіційний Будапешт лавірував, косуючи оком на Москву. В керівництві УСРП також ішла боротьба між реформаторами і ортодоксальними партійцями, та перші були в більшості. Останні вже відчували фінал монопольного панування і готувалися до майбутнього. Одним із таких реформаторів-прагматиків був голова Ради Міністрів, наймолодший прем’єр соціалістичного табору Міклош Немет. Розуміючи неминучість не тільки економічних, але й політичних реформ, він разом із членами свого уряду, прозваного “урядом спеціалістів”, і особливо зі впливовим Дюлою Хорном, намагалися поступово все більше розширювати поле маневрів країни, притримуючись (або ще вірячи?) комуністичній риториці. За його споминами, на березневій зустрічі в Москві з Горбачовим він серед інших тем (виведення радянських військ, неминучість проведення багатопартійних виборів в Угорщині і т.п.) торкнувся і ліквідації “залізної завіси”. За його словами, при цьому Горбачов ударив у підлокітник крісла кулаком і завірив прем’єра, що поки що він на своєму посту, то не допустить повторення радянської агресії взірця 1956 року.

Так чи інакше, пікнік 1989 року почався 19 серпня при мовчазному сприянні влади. Та цим не обійшлося. Паралельно на угорському телебаченні, напередодні ввечері, було зачитане звернення уряду до громадян НДР, котрі знаходилися на території Угорщини і буквально взяли в облогу консульство ФРН, вимагаючи візи і політичного притулку. В зверненні говорилося, що державні органи не будуть створювати перепон їх в’їзду в Австрію, незважаючи на відсутність відповідних документів. Ніколи, напевно, іноземний уряд не був таким популярним серед німців, як тоді. Натовп моторизованих і піших соціалістичних німців-туристів рвонув у бік кордону. І під час пікніка їхній ешелон спочатку “повагонно”, а потім зразу весь ринувся в щілину “залізної завіси”. Угорські прикордонники розгубилися, та, до їх честі, хоча й не отримали окремого наказу, не робили опору натовпу, що оскаженів від несподіваної навали волі. За декілька годин 5000 німців вирвалося з обіймів соціалістичного табору без жодної формальності. Тому подія і стала певним каталізатором більш пізнього руйнування Берлінської стіни, першим каменем для фундаменту об’єднаної Німеччини. “Залізна завіса”, розірвана в одному місці, практично перестала існувати.

— Розбирай і неси!

Реалізовуючи цей заклик опозиціонерів, сотні угорців почали рвати дротяну сітку, яка виявилася не такою вже і “залізною”.

Тепер, до 16-ї річниці тих подій, чимало людей у своїх спогадах підкреслюють власну вирішальну роль у ті дні. Та, очевидно, все-таки правий Аттіла Криштоф — автор статті “Чия заслуга?”, надрукованої на сторінках газети “Мадьяр Немзет”:



“…заслуга насправді, ймовірно, належить не політикам тих часів. Їх учинок — це реакція самозахисту, вимушений крок. І характеризує не стільки їх серце (тобто почуття), скільки хвалить їх розум. Справжня заслуга належить громадянам Угорщини і Заходу, котрі були ініціаторами здійснення давньої мрії”.



Подальша доля людей, котрі так чи інакше виконали свою роль в подіях тих днів, теж характерна. Колишній прем’єр Угорщини Міклош Немет довго був заступником директора Європейського Банку Реконструкції і Розвитку в Лондоні. Колишній член ЦК УСРП і міністр декількох урядів 80-х років Імре Пожгаї утратив свій вплив. А опозиціонери, в чиїх головах народилася думка про проведення “пан`європейського пікніка”, і зараз — нікому невідомі угорські інтелігенти.



Василь ЗУБАЧ