Пізнаємо рідні Карпати...

Брести півтора дня з важким наплічником вузькими гірськими стежинами, ночувати в лісі під дощем і пройти крізь хмари довелося нашому кореспонденту, аби вибратися на одну з найвищих гір в Україні — Піп Іван Мармароський. Головне, що знадобиться в такому маршруті — це наплічник, намет, трохи їжі та... велике бажання таки вийти на вершину.
Корови — альпіністки



У похід я вирушив з туристами-професіоналами — Ростиславом Степусишиним та Іваном Романишиним. Вийти саме на гору Піп Іван чоловіки вирішили тому, що в неї доволі круті схили, відтак і підкоряється вона дуже небагатьом. Цієї зими мої супутники вже намагалися вийти на Піп Іван, але через глибокий сніг не змогли цього зробити.

Наша мандрівка “стартувала” в селі Костилівка Рахівського району, що на Закарпатті. На краю села починається стежка, якою ми піднімаємося до гірських схилів. Ноги ковзають на мокрій втоптаній траві, в обличчя періщить дощ. Наша стежка біжить майже вертикально вгору і губиться між соснами. І на такій крутизні раптом помічаю на землі сліди корів та відбитки коліс трактора!

Ще через кілька сотень метрів натрапляємо на маленьку дерев’яну хижку на крутому схилі. Щоб видертися на нього, довелося хапатися руками за траву і грудки землі. Стежка то зникала, то з’являлася знову. Аби не заблукати, пан Ростислав час від часу звіряв маршрут з приладом супутникової навігації (GPS), схожим на велику мобілку. Мій супутник каже, що він, мабуть, єдиний власник такого приладу в нашій області. Зазначимо, що придбати GPS в Тернополі можна лише у “Техномаркеті”.

Ми сподівалися ще до вечора вийти на полонину Берлебашку, яка розкинулася біля підніжжя Попа Івана. Але стежка заводила у все глухіший ліс, і дощ лив як із відра. Не гаючись, ми очистили місце під одним з дерев, розклали намет і хутко позалазили в нього. З нас буквально стікала вода, і за кілька секунд дно намета стало схожим на басейн. Я з жахом уявив, як спатиму в такій калабані, і в голову закралася зрадлива думка: “Чого я сюди поперся?” Однак коли пан Ростислав дістав невеличкий балон зі зрідженим газом та спеціальним пальником і запалив вогонь просто в наметі, від серця трохи відлягло.

— Тобі пощастило, — засміявся він. — У гарну погоду тут будь-який дурень пройшов би!



Навколо падали дерева...



Десь за годину ми обсохли, повечеряли і полягали спати. Але мені сон “не йшов”. Краплі дощу голосно стукотіли по намету, вітер завивав у верхівках сосен і час від часу вухо різав моторошний скрегіт дерев, що падали. Я почав молитися, щоб сосна, під якою ми розклали намет, виявилася міцною. Врешті стихія вгамувалася, та й утома взяла своє...

Коли прокинулися вранці, дощу вже не було, а крізь верхівки дерев проглядали клаптики голубого неба. Ми поспіхом розвели багаття, просушили одяг, поснідали і вирушили в дорогу.

Через три години продирання крізь кущі та повалені дерева вийшли на величезну полонину. Над нею повагом пропливали важкі сірі хмари, торкаючись своїми “животами” верхівок сосен. Здалеку долинав мелодійний передзвін — там паслося стадо корів. За деревами виднілася вершина, за нею — ще одна, а далі ще одна — аж у хмарах. Де ж наша? Супутники пояснюють, що Попа Івана ще не видно — він “за горами”.

За якийсь час опиняємося біля підніжжя Попа. Ховаємо свої наплічники в кущах і виходимо на “фінішну пряму”. Із собою беремо лише пакет з канапками та цукерками, фотоапарат, GPS і банер “Техномаркета”. За півгодини виходимо на хребет. З його краю де-не-де звисають карнизи почорнілого снігу, хоча температура повітря — “плюсова”. А внизу із сивого туману виглядають гострі, як коли, шпилі скель. Біля стежки стоять у ряд бетонні стовпчики, які нагадують, що ми — на кордоні. Нарешті попереду в тумані я помічаю стовп, установлений на самісінькій вершині гори. На радощах підбігаю до нього, аби першим доторкнутись рукою. Все — я підкорив першу в житті гірську вершину!..



Час зупинився



На душі стало приємно — хоча б якась подоба подвигу. Щоправда, моє задоволення трохи зіпсувала погода — туман мов навмисне запнув краєвид сивою пеленою.

Ми розвішали банер на стовпі і вдихнули прохолодне повітря. Тиша аж наче тисне на барабанні перетинки. Її порушує лише завивання вітру, який кидає нам в обличчя клубками хмар. Мене охоплює якесь відчуття самотності, відірваності від світу. Здається, час зупинився.

Просидівши з півгодини на горі, ми вирушили назад. Біля підніжжя зустріли гуцулів-пастухів з отарою овець. До села Ділове, де ми мали сісти на автобус, запевнили вони, “якихось десять кілометрів”. Але мої досвідчені супутники пояснили, що десять “гуцульських” кілометрів — це щонайменше двадцять звичайних.

Спуск крутою гірською дорогою видався мені важчим, ніж підйом, — доводилося щосили напружувати м’язи ніг, аби не покотитися додолу. Надвечір дійшли до хатинки лісників. Перед сном розклали багаття, повсідалися біля нього і милувалися горами та заходом сонця. Раптом хмари, які вкривали верхівку Попа Івана, розступилися, розкривши перед нами всю його красу, — погода наче вирішила посміятися з нас.

Уранці наступного дня ми дійшли до Ділового. В автобусі, проводжаючи поглядом лісисті схили Попа Івана, я мимоволі згадав слова з пісні Висоцького: “Лучше гор могут быть только горы, на которых ещё не бывал...”



Справжній екстрім — тільки взимку



Тим же маршрутом — до гори Піп Іван Ростислав Степусишин разом з братом пана Івана Романом Романишиним та друзями-киянами ходили взимку. Однак підкорити її тоді не вдалося.Щойно туристи приїхали на місце, звідки мали розпочати маршрут, пішов сильний сніг. Деякі ділянки чоловіки долали, бредучи у снігу по пояс, навіть по груди. Три дні вони просто борсалися в заметах, навіть заблукали.

— Для мене гори — це не просто спортивний інтерес, — зізнається Ростислав. — Я подолав маршрут — і сам у власних очах зростаю. Це дає заряд енергії, можливість тримати себе в тонусі. Правда, помітив, що сім’я, діти і відповідальність перед ними спрацьовують, як... гальмо. Мене це “тверезить” — я краще все обмірковую, прораховую небезпеку, страхуюся на маршруті.

У горах, як розповіли туристи, можна зустріти дуже цікавих людей. Якось друзі натрапили в Карпатах на художника, який упродовж кількох місяців жив на самоті на одній з вершин і... малював пейзажі. Проте найцікавішою була зустріч із дідом-самітником.

— Коли ми заблукали в заметілі, то надибали невеличку хатку, — розповідає Ростислав. — Її господар — дід Дмитро завжди там зимує. Через стінку у нього живе корова. Дружина, яка мешкає у низині, до нього приходить влітку.

Дід так тішився компанії, що хотів неодмінно щось туристам подарувати, а тоді запросив їх приїхати знову.

— Фальш, яка існує в буденному житті, зазвичай прихована, — кажуть наші співрозмовники. — А коли ти з людиною кілька днів сам на сам у поході, де складно долати і сюрпризи природи, і власні слабкості, тоді виявляється справжня її сутність — без “нальоту”.

Роман і Ростислав ходять у походи тільки туди, де майже відсутні ознаки цивілізації. Крім того, роблять це переважно взимку. Кажуть — для особливого ефекту, бо тільки тоді відчувають справжній екстрім.



Шешори: Вудсток по-карпатськи



Кожен, хто приїхав на Міжнародний фестиваль етнічної музики та ленд-арту у Шешорах, який відбувається уже втретє на початку липня, міг обрати “свій” відпочинок. Одні відпочивали на березі річки Пістинька, яка тягнеться вздовж села. Там, до речі, є два чудові водоспади. Любителі сходжень зранку вирушали в гори, щоб до вечора повернутися на “живі” концерти.

Поблизу школи чи на спортивному майданчику усі бажаючі навчалися танців — грецьких, болгарських, старофранцузьких, молдовських. Потім свої вміння вони перевіряли на стадіоні, танцюючи під народну музику. Ті ж, хто цікавиться живописом, вчилися робити розпис на склі.

— Ніколи не думала, що зможу малювати казкових птахів та дивні квіти, — радісно сказала киянка Марина. — Я не переживаю, що щось не вийде, адже скло — не папір. Не сподобається — можна стерти і знову малювати.

Лялька-мотанка, яку власноруч зробила 18-річна Лариса з Донецька, як захоплено зізналася сама дівчина, стане її найціннішим спогадом про карпатський фестиваль.

А ось моїм найдорожчим спогадом стане, мабуть, гра на народних інструментах. Правду кажучи, я приїхала на фестиваль насамперед заради етнічної музики, тож спроби зіграти на кількох карпатських музичних “екзотах” стали для мене справжнім “драйвом”. Утім, якщо дримба через годину тренувань таки почала видавати монотонні звуки, то з трембіти “витягнути” хоч якийсь звук мені ніяк не вдавалося. Тому я зробила висновок, що для жіночих рук та легень 4-метровий інструмент таки заважкий.



І зацвіли камінні квіти



У цьому гірському “райському куточку” хотілося творити, імпровізувати. Тим більше, що своїм гостям Шешори дозволяли будь-які експерименти. Але з однією умовою — все, що робили руки, мало гармонійно поєднуватись із природою. Окрім композицій десяти професійних художників — учасників фестивалю, що демонстрували свої твори “просто неба”, до ленд-арту долучалась молодь наметового містечка. Тому на березі річки та біля водоспадів “цвіли” кам’яні “квіти”, а дерева вночі ставали дивовижно прекрасними від безлічі вогників — це відбивалися у приклеєних до кори дерев квадратиках скла язички полум’я звичайних свічок.



Фолкмузика — вічна



— Я не думав, що в Україні стільки класних етнічних гуртів, — дивувався поважний пан Роман з Луцька, якого ми зустріли біля сцени. — Про багатьох я дізнався тут вперше.. і просто не можу повірити в те, що ця музика така популярна серед молоді.

До речі, цьогоріч фестиваль став масовішим — приїхало близько 5-ти тисяч гостей. Деякі гурти, яких запросили на шешорський фестиваль, виступали там не вперше. Однак були і дебютанти, серед яких і тернопільський “Zsuf”. Загалом протягом трьох днів на сцені побувало більше 30-ти колективів. Більшість — з України, однак були і музичні колективи з Болгарії, Франції, Чехії, Польщі, які грають етноджазову та фолькову музику.

Усі учасники великого музичного дійства, яке відбувалось в Шешорах, — гурти, що черпають натхнення з народних мелодій та пісень. Їхня оригінальність — у цікавому аранжуванні, імпровізації та фолк-експериментах. Наприклад, львівський гурт “Бурдон” у своїй музиці використав дуду, дримбу та ліру. На фестивалі переможців не визначали, а тому в кожного з гуртів була своя вдячна публіка. Так, мене найбільше вразили київські “Гайдамаки”. Неймовірна суміш драйву та гуцульських фольклорних мотивів не могла не “зачепити” будь-кого, хто хоча б раз чув їх “уживу”. Колоритним був і виступ маріупольських “Сартанських самоцвітів”. Його учасники — приазовські греки співали старогрецькою мовою. Феєрично, з потужним вокалом та яскравим вбранням виступив київський “Оркестр Янки Козир”. Їхній виступ нагадував маленьку рок-оперу.

— Те, що нині на фестивалі виступило більше гуртів, ніж минулого року, мене дуже тішить, — розповів тернополянин Роман, який приїжджає сюди вже вдруге. — А молодь, яка фанатіє від фолку, пророкує такій музиці вічність.

Ще одне незабутнє “шешорське” враження — неповторна атмосфера радості та щастя. Як на мене, це майже неймовірно, що такий великий фестиваль, таке скупчення людей — і жодної краплі агресії. Молодь, заквітчану польовими квітами, так і хотілось назвати “дітьми квітів та сонця”. Утім, позитивну енергетику фестивалю відчували усі, хто приїхав сюди. Тому дехто порівнював Шешори із Вудстоком. Інші стверджували, що навряд чи є на Землі ще такий райський куточок. У будь-якому разі, подумала я, якщо наступного року мені доведеться вибирати між поїздкою на море та в Шешори, однозначно виберу друге.



RIA