Василь Шимоняк: "Своє серце я лишив у горах і тепер шукаю його"

Василь Шимоняк, директор лікувально-оздоровчого комплексу "Трембіта", що неподалік села Кобилецька Поляна Рахівського району на Закарпатті, все своє життя віддав горам. Тут народився. Тут зростав. Тут одного разу пішов високо-високо в гори, відчув себе першовідкривачем, намагався руками вхопити хмари і злитися з матінкою-землею.

...Якось зранку прокинувся від безсонної ночі. Йому чогось бракувало, чомусь тривожно було на серці. Треба йти в гори. Ось так, мало не щодня він обов’язково має пішки піднятися до перевалу — це близько п’яти кілометрів, — або ж піднятися на гору Кобила — 1180 метрів.

Майже сорок років Василь Миколайович віддав туризму. Із них 20 — працює директором оздоровчого комплексу «Трембіта».

— Мені, корінному жителю, — ділиться думками Василь Миколайович, — про проблеми Карпат відомо не з паперів чи розповідей. Я усвідомлюю, наскільки важливо поступово розширювати межі природно-заповідного фонду, навчитися раціональніше використовувати природні ресурси. Хто як не ми зобов’язані зберегти нашу природу для дітей та онуків.



ТАЄМННИЦІ ЛІСОВОЇ КАЗКИ



Василь Миколайович дістає зі свого архіву давні фотокартки. 1872-й рік.

— Впізнаєте? Це алеї, які ведуть до мінерального джерела №3. На жаль, мало що на сьогодні збереглося в такому вигляді. Хіба що дерева повиростали, а замість облаштованих алей до джерела ведуть лісові стежки, які поросли чебрецем та лісовими дзвіночками. Біля джерела табличка свідчить, що джерело охороняється державою... Та тільки цікаво: хто і коли від представників влади тут бував? Бо побачити, в якому стані перебуває джерело, — мало. Місцина не облаштована належно. А вода тут дуже корисна для органів кровотворення, від недуг шлунка. Колись сюди на відпочинок і лікування приїздили з Чехії. Лише в районі Кобилецької Поляни є 15 мінеральних джерел. За час екскурсії можна пройти п’ять мінеральних джерел, послухати легенди.

Василь Миколайович таємниче усміхається й не утримується, аби не розповісти одну з легенд.

— Високо в горах жили гуцули: дід з бабою. Постаріли вже. Стара каже: зима незабаром, піди, діду, дров назбирай. І дід пішов. За день втомився, дивиться — вода джерельна. Він напився тієї водиці, приліг відпочити, а коли встав, не впізнав себе — помолодшав. Прийшов додому, старенька його не впізнала: що з тобою? Він розповів, що напився тієї води й помолодшав. Бабуся мерщій зібралася й побігла до того джерела і напилася досхочу. Дідусь чекав її, чекав, а коли прийшов до джерела, то застав маленьку дівчинку, яка сиділа й плакала... Що ж, дідові нічого не лишалося, як одружитися вдруге, а маленьку взяти на виховання. Це ще раз говорить: що занадто — те «нє здрово».

Василь Миколайович полюбляє місце під модринами, а по-гуцульському — лерами, де ми сидимо.

— Ось тут у 1939-му році проходила угорська дорога. Велику роль вона відіграла під час Другої світової війни. Нею переправлялася вся військова техніка. Бо, на жаль, всі мости були зірвані. Ця дорога тягнеться сотню кілометрів межи гір через п’ять перевалів. Вона бере початок у Тячівському районі і закінчується в Рахові. Спочатку тут перший корпус збудували будівельники, дорожня обслуга. До речі, корпус зберігся й донині. Колись тут жила лісова управа, лісники. Після війни тут відпочивали діти лісорубів, вихованці дитячого будинку із Солотвина. А пізніше розмістився філіал туристичної бази «Тиса» з Рахова. Працював він лише влітку. Тут стояло близько 50 палаток. Облюбувавши це місце, вирішили відкрити самостійну туристичну базу. І ось 10 січня 1973 року посезонну роботу розпочала туристична база «Трембіта».

Василь Шимоняк приїхав сюди працювати інструктором у травні 1974 року, а вже з травня 1986-го його призначили директором. Ці місця він знав уже добре. Маршрути були пов’язані з цією місцевістю. Він знав тут уже мало не кожне дерево, кожен потічок. Це він придумав перший пізнавальний маршрут «Лісова казка».

Він любить свій рідний край. Та інакше й бути не може. Він з нетерпінням чекає на відпочинок школярів та студентів зі столиці. Щойно вони висипляться з автобуса, як Василь Миколайович чекає їх під своїм кленом, якого посадив понад тридцять років тому, аби повідати їм деякі історії про дерева і квіти, якими багатий його край.

— Треба ж, щоб діти розрізняли бук, граб, модрину, смереку. Або ж повідаю їм, які корисні лісові суниці, який запашний і цілющий чай із чебрецем та звіробоєм.

Василь Миколайович уважно придивляється до груп, які прибувають з Києва. Міські жителі не такі уважні до природи. Він не може заспокоїтися, коли вихователі, які привозять дітей оздоровити у чистому гірському повітрі, дістають цигарку і, навіть не відходячи від дітей, палять. А дітям так потрібно попити чистої джерельної води, пройти щодень 8—10 кілометрів пішки.

Часом він сам бере групу і веде лісовими стежками.

— У мене є два улюблені дерева, — розповідає Василь Шимоняк. Ще мить — і ми зупиняємося біля двох дерев, які гіллям, мов руками, переплелися між собою. Вони, й справді, схожі на пару закоханих. Він — міцний і кремезний, а вона — тендітна й ніжна, прихилилася до нього. Так безпечніше і надійно. Василю Миколайовичу навіть якось довелося боротися з лісорубами, аби не спиляли цих дерев. А перед тим, як його улюблена донька Василина виходила заміж, Василь Миколайович сфотографував ці дерева і подарував молодятам із побажанням так міцно пустити коріння й дбайливо ставитися один до одного, як ці дерева. Тепер тут частенько фотографуються на згадку закохані. А зовсім поруч росте старезний дуб. Хто зна, скільки йому літ. Колись давно, кажуть, в нього вцілила блискавка, пошкодила кору, і в ньому утворилося дупло. Дуб росте, а дупло розростається… Нині в ньому від дощу чи холоду може сховатися двоє чоловік. Василь Миколайович назвав його «Дуплом кохання». Власне, на кожен маршрут тут розроблена методичка.



ТУРИЗМ ТРЕБА РОЗВИВАТИ



Тут, у Кобилецькій Поляні, Василь Шимоняк першим почав розвивати гірськолижний туризм. У 1972 році поставили три підйомники. Нині вони вже застаріли. Та й уся база потребує ремонту й оновлення.

— Ясна річ, що краще їхати на відпочинок до Європи, там відповідний сервіс, — ділиться думками Василь Миколайович. — Але я дуже люблю наші Карпати саме тому, що вони не зіпсовані цивілізацією. Тут ти почуваєш себе як першовідкривач. Виходиш на гору, а зорі дивляться тобі в очі. І все довкола рідне, своє. Ось тільки б хтось звернув увагу, куди й на що краще вкладати гроші. Тим більше, що знаходимося ми в самісінькому центрі Європи — неподалік село Ділове. Лиш вузенька Тиса відділяє дві держави: Україну й Румунію. Рукою подати до найвищої вершини України — Говерли (2061 метр!).

А тут, здається, не так і багато потрібно: довести до ладу корпус, бо передусім — перше враження. Був такий випадок, що туристи з Ізраїлю почули про цей край і вирішили завітати. Було то взимку. Василь Миколайович не зміг допроситися чиновників, аби допомогли розчистити дорогу. Довелося своїми зусиллями виходити з неприємної ситуації. Край туристів зачарував своєю неповторною красою, та чи влаштував побут?! Хто зна, чи повернуться вони сюди ще.

Звісно, не завадив би й невеличкий басейн для тих, хто любить плавання. Загалом, Василь Миколайович мріє, що тут можуть чудово оздоровлюватися спортсмени. Тут чисте повітря, затишна територія. Ось тільки б знайшлися не байдужі спонсори чи інвестори.

Василь Шимоняк — почесний працівник туризму, депутат районної ради. Він пильно стежить, щоб не рубали ліс у радіусі 50 кілометрів від бази.

— Коли говорити про туризм у Карпатах, треба реально розглядати цю галузь як панацею від усіх бід, — ще раз наголошує Василь Шимоняк. Туризм у регіоні може стати однією з профілюючих галузей господарства, а не тією, що домінує завдяки штучному гальмуванню розвитку інших галузей. Не треба себе втішати ілюзіями щодо очікуваного туристичного буму. Іноземний турист їде за враженнями і готовий платити за них, у державу, а не в ізольований від неї туристичний об’єкт. А це насамперед — і сервіс, і екологічна безпека, і стан злочинности, і політична стабільність. Власне, моє завдання — не лише відтворити духовний туристичний центр Гуцульщини, а й забезпечити всі умови для туриста, аби він знову й знову повертався у ці місця.



Людмила ТАЙСТРА, "Українське слово"