Закарпаття: Гадячий вуйко Олекса з-над Латірки - заклинатель змій!..

Цілий день Біласовицю продували вітри з синьоглавого Пікуя, жбурляли у вікна турбази колючими краплями, прихитрялися проникати навіть у приміщення й торгати двері. Здавалося, хтось хоче увійти, але не має сили чи відваги рішуче натиснути на клямку. І раптом двері відчинилися...- Я і є той дідо Олекса Жаливка з-над Латірки, про якого вам, видати, вже нарозказували міх казок і півтайстри правди.

Він чимось схожий на гору, під якою прожив усі свої сімдесят років. У тій хаті, де побачив світ, почув материнську співанку. Прездоровий, рожевощокий, у вінку срібного волосся, з рухливими молодими очима. Ні, дідом його не наважиться назвати навіть дітвак. Гори сильно впливають на людину, це не секрет. Тут лагіднішеє вдача, яснішає мозок. Гори вчать споглядальності, самозаглибленості, терпінню.

- Значить, народився я на печі в коноплях. Пригадую, була тверда зима, ниньки такі вже не трафляють-ся. Усе пам'ятаю, я ж уже дихав, бачив, чув. Пам'ятаю, як скімлили гуслі за вікном із баранячого міхура. Сусідове готувалися до весілля. Зайшов парубок до нас і почав матір дражнити: «Ану, долу з печі, дівко, гайда танцювати. Я ачей раз женюся...».

Нас, дітей, у хижі була повна скриня — дванадцятеро. Жили собі, як воробки у стрісі. Де що знайшли - клюнули, де притулилися - заснули. Виховувала нас «дика баба». Ревеш із голоду - «дика баба забере». Спати не хочеш, теж «бабою» пужали. А на бабин вечір перед Різдвом «бабі» залишали мало їжі на столі. Так хотілося її доїсти, але зась - «баба» розгнівається. Я вже потім розчовпав смисл того звичаю. Через рік голодували, недоїдали, а на свято могли без міри переїстися. Ось «баба» й служила обмеженням.

Тепер мушу трохи сказати про нашого батька Іллю Андрійовича. Нянько був із тих, про яких у народі кажуть: має царя в голові. І швець, і жнець, і на пищалці гравець. Господарював розважливо, щоб прогодувати і вбрати таку артіль, знаходив час на майстрування скрипок і цимбалів, любив і розумів природу, лікував людей. Останньому він навчився в полоні. З дому батька прогнав голод, ще коли тільки тринадцять літ мав. Вештався, служив кучером у графа Новака. Потім перша світова. Поранили няня в лице, забрали в полон до царя Миколи. Тут він служив у владики в Семипалатинську, доглядав за кіньми, пізніше заправляв ґаздівством. Владика той зціляв хворих, і батько дечому навчився в нього. Затим устряв у революцію, поцімборував із більшовиками. У 1921 році вернувся додому комуністом, оженився на вдові з кількома дітьми. Як інвалід війни, брав пенсію, мати теж за першого чоловіка діставала, тому вирішили не вінчатися. Жили, як кажуть, «на віру». За це піп налаштовував проти них сільський люд, називав батька ворожбитом і відмовлявся хрестити дітей.

До няня ставилися з пошаною, але насторожено. Було з чого. Наша місцевість аж кишить гаддям, влітку дня немає, щоб не вкусили худобу або чоловіка. Змії - перша напасть тут. А на нашому дворі вони безборонно собі вигрівалися на сонці. Мало того, їх няньо підгодовував ще теплим молоком. Віддавав їм свою частку, хоч як не гойкали мати й дідо: «Розплодив паскудство, хочеш, щоб дітей поїли». Але ні разу змія не вкусила нікого з нас, такого не було. Сусідів кусали, а нас - ні. Ми, малі, навіть не боялися гадюк, виростаючи серед них.

Добре "пригадую," як батько, маючи добру регулу, щоб нас трохи розважити, буває, тихенько засвистить. Тоді до нього невідь-звідки починають сповзатися гадини, щоб посмакувати молочком. Звисали зі стріхи, як ковбаси. Няньо грав на пищалці, а вони вигиналися. Дуже він поважав цих загадкових істот. Вони його слухали. Казав, що то наймудріща звірота, ніколи не вкусить безпричинно. У Збині малому дітвакові гаденя залізло в рот, коли спав, напившись молока. Той спух, посинів. Няньо годину «приказував» над ним - і змій виліз. Після цього його стали називати «гадячим вуйком».

До батька приходили зцілятися від зміїних укусів, приводили худобу. Він допомагав. А потім, коли заслаб, казав, щоб потерпілих не приводили, лікував на відстані. Помагало. Але не далі, як у сусідньому селі. У віддалені села його везли на возі й дорогою в хащі він виходив і наодинці «бесідував» із плазунами. А перед смертю няньо покликав мене.

- Олексо, людям треба помагати, а в мене вже сили не ті. Те, чого я навчу тебе, не кожен годен робити. Ти не найліпший мій син, але мені здається, що тобі вдасться.

Сорок днів по тому на його могилі гаддя кублилося... І ось після нього цією справою займаюся я. Розповідав секрет і братам, але в них чомусь не виходить. Приїздили молоді священики, обіцяли файні гроші за те, щоб навчити їх, але я бачив, що з того нічого не буде. Тут мало одного бажання прославитись.

А в чому справді секрет, я й сам до кінця не розумію. Але це - не містика й не магія. А, радше, сила духу і віри, що я зможу і мушу це зробити, щоб допомогти людині чи тварині в болісній муці. Приїздили науковці з Ужгорода, Львова, Тарту, Праги, не вірили, сумнівалися, але переконувались досить швидко. Вчені люди це по-різному пояснюють - гіпноз, навіювання на відстані, сила колективної віри в авторитет... Я в ці фіглі не вникав, бо й мало освіти маю для цього - вісім класів сільської школи. Я знаю свою роботу. Знаю, що мушу це зробити. Бо більше нікому. У горах невідкладної медичної допомоги не так легко дочекатися. Тому я перший на помочі, а пак, якщо треба, доктори доліковують.

- А як лікуєте?

- Деякі слова вимовляю. «Заговорюю» отруту. Якщо нараз не помагає, розтираю тіло маззю з трав і зміїної шкіри, - дід Олекса поправляє мідну пряжку на смугастому коричневому ремені. - 3 полонинського полоза. Два метри мав...

Розповідає, як багато чого знали люди в давнину, але призабули чи понесли з собою в могилу. Медицина жила в кожній хижі, бо за візит до лікаря треба було заплатити 24 крони. Тому й лікувалися частіше засобами дешевшими - водою, слиною, павутиною, нафтою, відварами трав, а найбільше - вірою, силою волі. Можливо, й несправедливо всіх знахарів та цілителів із народу однією міркою міряти - шарлатан, дурисвіт, хапуга. Може в їх келіях і збереглися ще зерна коштовного, нерозтраченого таланту прадідів наших. Сам дід Жаливка роками не міг вилікувати жахливу екзему на руках і ногах. Лежав і в районній лікарні, і в Мукачеві, і в Ужгороді, але марно. А потім за кілька місяців його зцілила стара баба Гафія - мухоморами, настояними на паленці й витриманими три тижні під землею...

- Ніщо не варто заперечувати руба в такій тонкій царині, як лікування людини. Говорю так, бо маю немалий життєвий досвід. У 1949 році вступив у колгосп. Із часом, зваживши на мої унікальні здібності, мені доручили нову тоді ще, мало знану тут ветеринарію. Моє рідне село Латірка на межі двох областей - Закарпатської та Львівської, а якщо брати часи минулі - кордони тут були чисто символічні. Таким чином наша худоба втратила чіткі ознаки породи, бура карпатська особина ніби розмилася, сформувавши далеко не кращий гібрид. На мої плечі лягало важке завдання - вивести чисту породу, найбільш придатну для нашої гірської суворої місцевості. Сельчани, особливо старші, не просто не приймали новацію, а й погрожували мені. «Дідам і батькам нашим віками служила ця худоба, а ти, розумак, хочеш Ті змінити...». Одної ночі вони виламали двері на пункті, розбили мікроскоп і пробірки, розірвали журнал. Із тим, що я заклинаю змій, вони вже змирилися, але впровадження науки в життя простити мені довго не могли...

У книзі великого знавця народної естетики Василя Бєлова «Лад» є розділ про сільські професії недалекого минулого. Серед них і знахарство. Ось що він пише про них: «Знахар, або знавець, у розумінні неписьменного люду означав особу знаючу, якій відомо щось таємниче, недоступне простим людям. Існувала естетична потреба в знахарях, вони заповнювали певну суспільно-моральну порожнечу. Крім того, знахарство нерідко поєднувало безглуздість забобонів із цілком реальною силою навіювання, самонавіювання і дії лікарських трав».

Знахарство давно вже не є професією. Немає в ньому потреби. І все-таки продовжують народжуватись і дивувати нас люди з непересічними талантами. А оскільки немає нових понять на позначення їх, користуються старими. Чудес тут немає, просто - загадка людської особистості, незбагненні її можливості. Особливий дар наблизитись до живої природи, настільки, щоб впливати на неї. Про це свідчить і наука про людський генотип.

- Кому передасте своє вміння? - запитуємо наостанок Олексу Ілліча.

- Синові, якщо захоче. Але для цього треба, щоб і він був готовий, і я, і «гадячий лан», -лукаво посміхається дід.

У сина, до речі, є диплом ветеринарного технікуму. Але зміїного царства це аж ніяк не стосується.



Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, "Старий Замок "Паланок"