Анатолій Сакалош: "У Чехії малюю, коли маю настрій, після роботи"

У закарпатського художника Анатолія Сакалоша – ювілейна виставка. У Берегові справжніх любителів живопису небагато, отже, прийшли тільки знайомі та друзі, ще – працівники адміністрації, бо ж вернісаж влаштували у фойє державної установи. Тому зустріч відбулася у маленькому, але теплому колі. ...На відкриття я спізнився майже на п’ять хвилин, коли привітання вже закінчилися. То й добре, можна було спокійно роздивитися роботи. А вони у 50-річного ювіляра різнопланові: пейзажі, натюрморти, геометричні композиції, портрети. На столі – виготовлений із темного дерева піднос-кошик, на ньому – яблуко, одна скибка відрізана, навіть зернятка видно. “Це з горіха вирізав, з цільного шматка, повністю ручна робота”, – бачачи мою зацікавленість, пояснює художник.

Анатолій Сакалош входить до творчого об’єднання “Берег”, де згуртувалися 18 берегівських митців. Їх пересувна виставка цього та минулого року дев’ять місяців подорожувала Угорщиною. А сам ювіляр уже років сім працює у Чехії, займається там реставраційними роботами.

Про творчий шлях художника написано у брошурці, яку роздрукували на кольоровому принтері. Народився пан Анатолій у Хусті, у 1976 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва (нині художній інститут ім. Ерделі), де опановував секрети художньої обробки дерева. Вчився у Свиди, Демедюка, Петрецького, Пала.

Після навчання влаштувався на взуттєву фабрику художником-оформлювачем, але доля занесла його у Велику Бакту, де працював в інституті агропромислового виробництва. Утім, про олівець та пензлі не забував. У 1984 році взяв участь у виставці митців Берегівщини, а потім місцева поетеса Любов Перцюк допомогла організувати і першу персональну. Роботи відібрали і для виставок закарпатських художників у Київ.

Працював певний час на берегівській меблевій фабриці “Вікторія”, у цеху, де вироблялися ексклюзивні меблі, що потім прикрашали кімнати керівників країни. Але виробництво на початку 90-их припинилося, тож, Сакалош незабаром подався до Чехії на заробітки. На той час мав уже двох синів, і думав про те, як прогодувати сім’ю.

“Кризовий був період, спочатку пішов до шовгора у кооператив, але брат покликав до чехів, тож, довго не роздумував, – каже мені пан Анатолій. – Протягом року працював на меблевій фабриці у містечку Нові Пак. Там познайомився з чоловіком, який шукав реставраторів для чеських пам’яток архітектури”.

Додому тепер приїздить нечасто, два-три рази на рік. Роботи багато – приводить до ладу старовинні костели, історичні будівлі, навіть двері.

“Розкажи, як ти відновив їм католицький олтар”, – підходить до нас його дружина Ольга. Художник розповідає, що чехи, порівняно зі словаками, – не особливо віруюча нація, отже, деякі старі церкви досі у жахливому стані. “Все занепадало, щось цінне звідти навіть крали і везли нелегально продавати у Німеччину”, – каже він.

Але тамтешнє міністерство культури нарешті почало цікавитись станом цих споруд, зараз щороку виділяє чималі суми на реставрацію. Тож, фахівці, особливо столяри-червонодеревники, – у ціні. Зараз Анатолій Сакалош працює у місті Млада Болеслав, відоме воно тим, що там виготовляють автомобілі “Шкоди”. Має візу на два роки, тож, оформлений цілком легально. Робота дуже копітка, щотижня приходить перевіряючий, записує в журнал про те, що вже зроблено, дає настанови. Всі дерев’яні фрагменти будівель намагаються врятувати, навіть якщо вони сильно пошкоджені хробаками та часом. Тільки у крайньому випадку щось замінюють на нове, але обов’язково зі збереженням старовинних візерунків. Не кожен візьметься за таку справу...

“А малюю для себе тільки після роботи, якщо маю настрій, або на вихідних. Цього року зробив 5-6 акварелей, і все. В основному, на фантастичну тематику, – каже художник. – Написали про мене якось у місцевій пресі. Журналіст побачив мою різьбу, картини, здивувався: отже, українці не тільки лопатою вміють махати. Їхав додому, показав статтю таксистові, він мені й каже, мовляв, це – прекрасно, а то про ваших у пресі постійно пишуть тільки щось негативне”.

Живе пан Анатолій у селищі Браншеш, де всього 300 жителів. Українців, окрім нього, там більше немає. “Як людина себе зарекомендує, таке до неї і ставлення буде”, – каже мені.

Недавно одна чешка, яка живе в Англії, замовила йому картину, аби мати пам’ятку про свою батьківщину. “Намалював їй акварель зі скелею, у тій місцевості їх чимало, озером – дуже гарна природа. Розплатилася зі мною англійськими фунтами цілком за європейськими цінами”.

А більшість картин на виставці намальовані вдома за минулі роки. У Чехії не дуже вистачає часу. “І натхнення потрібне, бо інакше нічого не виходить. Жінка іноді приїздить. Ходили з нею до Праги, побували у музеї Альфонса Мухи, нам дуже сподобалося”.

“Без дружини на чужині не важко?” – питаю. Митець тільки посміхається у бороду.

– Він там відпочиває душею, бо я йому за декілька тижнів тут усі нерви можу висмикати, – відповідає за нього миловидна дружина Ольга і весело посміхається. – А живе він там, як “біла людина”, я бачила, коли приїздила...

Пан Анатолій витягує солідний мобільний телефон і показує мені чеські краєвиди. А потім сюжет, як на автоматичному вертелі, смажить порося для друзів. Із туші накрапає жир у вогонь.

Прошу подружжя стати біля якоїсь картини, аби зробити фотографію для газети. Кажу, що мені сподобався “Натюрморт із салом”: на столі велика скибка сала, половина буханця білого хліба, цибулини, яйця та мариновані помідори. Анатолій Сакалош дивується: чого саме ця?

– Бо це, мабуть, все-таки, картина про Україну. А чехи люблять сало?

– Сало в них є. Але вони всі їдять кнедлики, ще – шпікачки та сосиски.

Художник показує мені дату на картині – “1989”.

– Найважчий був для мене період...



Олександр Ворошилов, "Старий Замок "Паланок"—"Мукачево.net"