У дивака із закарпатської Колочави живе понад двісті птахів

Блукаючи вулицями гірської Колочави, що на закарпатській Міжгірщині, у пошуках чогось нового або ж давно забутого старого, милуючись краєвидами незайманих гір, я знайомився, як виявилося згодом, із напрочуд працьовитими, чесними і скромними людьми. Хтось порається на подвір'ї, хтось випасає худобу, комусь до вподоби кататися верхи на конях. Колочавців, які відпочивають, тут можна побачити хіба що в неділю.

«Дай, Боже, вам здоров'я», - пролунало неподалік. «І вам так само», - повернувшись, відповідаю. За майстерно обрізаними кущами видні-ється постать дідуся з ножицями в руках. Через кілька хвилин спілкування Юрій Данилович (так звали вправного «перукаря») запросив мене на горнятко води, бо надворі панувала ледь не пустельна спека. На чепурному подвір'ї бабуся доглядає за квітами, а молодий чоловік, сидячи на стільці, щось змішує в мисці.

Йдучи у напрямку дідусевої хати, я насолоджувався веселим і разом з тим різнобарвним співом невідомих мені птахів, який що не крок - ставав гучнішим. «Гарно у вас тут, і пташок, напевно, багато», - промовив я. «Так, їх тут і справді чимало. Якщо хочете, то мій зять Василь зараз вас познайомить», - зі щирою усмішкою на обличчі відповів пан Юрій. Нічого не зрозумівши, я все ж таки кивнув головою і привітався з господарями, кожен із яких порав свою роботу. Після розмови з молодим чоловіком, зятем дідуся, Василем мені стало відомо, що Юрій Данилович мав на увазі під «знайомством» із птахами.

Ще багато років тому, коли землю можна було перестрибнути, а море перебігти, до Василя Йосиповича Макара невідь-звідки прилетів екзотичний голуб з кільцем на нозі, який і залишився жити в Колочаві, а саме - в курнику. Тут герой нашої оповіді зрозумів, що птахи - це його покликання. Три дні і три ночі пан Василь нама-

гався впіймати диво-пташку, якій сподобалося одне з верховинських обійсть, однак марно. Потім хтось підказав, що є нехитрий спосіб це зробити: «Насип лишень ти трохи зерна, а зверху прикрий тазиком, підперши його палицею з прив'язаною ниткою. Сховайся і чекай, доки голуб піде у пастку...».

Саме так Василь Йосипович і зробив: сидів за кущем та й спостерігав, аж допоки голуб не оцінив старання майбутнього господаря й не вирішив попоїсти.

Після цього пан Макар і птахи - нерозлучна верховинська сім'я. З часом пташник поповнювався новими видами, заради чого колочавець об'їздив чи не увесь світ.

«Ну, а тепер пішли ще щось подивишся», -мовив пан Василь і рушив у напрямку дерев'яних будівель, що стояли позаду хати. Відчинивши двері, я не повірив очам. Різного кольору, різної форми, різних видів в один голос «чвірінькали» якусь пісню десятки милих створінь, більшість із яких становили папуги, а в «опозиції» - діамантові горлиці й ті, кого мені так і не вдалося запам'ятати. За іншими дверима вже сердитим поглядом мене пронизували більші «експозиції», які були розміщені парами. Хтось не дає спати своїй половинці, хтось незворушно сидить на яйцях, а хтось пурхає з одного кінця клітки в інший на знак незадоволення моєю присутністю. Разом їх було понад дві сотні (це лише ті, які вже навчилися літати).

В іншій будівлі панували голуби, яких більшості людей не довелося бачити навіть у «Планеті тварин». Кури пана Василя, та й то не такі, як в інших. Розказує господар, що раніше й пави красувалися на його подвір'ї, і в найближчому майбутньому вони знову радуватимуть серця колочавців.

Справжня птахоферма, за якою потрібен неабиякий догляд. Та Василь Йосипович не переймається, і коли він на роботі, а основна його професія - лісівник, родичі охоче доглядають за верховинським птахоларком.

За кільканадцять років життя з птахами пан Макар навчився навіть їхньої мови. Він добре розуміє, коли папугам щось не подобається, коли вони голодні або ж захворіли. Ті, своєю чергою, відповідають любов'ю й чарівним співом, під який уся родина Василя Йосиповича звечора лягає й зранку прокидається. Співати пташки люблять більше за все й не терплять, коли їм хтось перешкоджає в цьому. Навіть якщо це близькі люди. «Коли заводжу бесіду з папугами, то один із них мені зразу каже: "Тихо будь. Тихо будь"», - розповідає Василева теща Ольга Миколаївна.

Ось така чудова сім'я з не менш чудовим захопленням живе в Колочаві. І своїм багаторічним надбанням радує тисячі мешканців та гостей Верховинського краю.



Віталій БІРОВЧАК, Ужгород-Колочава, "СЗ"Паланок"