Якщо ви бажаєте екстриму — заведіть собі сина-підлітка!

Загалом, доростіть із ним до цього прекрасного віку, коли лише один дзвінок, несподівано зроблений від нудьги чадом звідкілясь із Закарпаття, може не тільки болісно загострити почуття батьківської потрібності, але й перетворити ваш уїк-енд на дивний симбіоз незнайомих емоцій, приємної втоми і навіть... політичних відкриттів. Геть на все було 48 годин, пише "Дзеркало тижня".

Екіпаж, який складався з двох людей, чотирьох коліс і жартівливої фрази колеги про те, що, мовляв, тільки вас, москалів, там і чекають, вирушив у путь рано-вранці. Позаду залишилися щогли корабельної сосни, столична метушня і... забута в робочому столі карта автомобільних доріг України. Вже під Львовом наш неозброєний експериментальний екіпаж вийшов на зв’язок з об’єктом подорожі, доповівши, що от-от хвиля безмежної батьківської любові, подолавши гірські хребти, швидкі ріки і тридцятиградусну спеку, накриє об’єкт практично з головою. Наївні! Буквально очманівши від вигляду синіх Карпат на в’їзді в невеличке селище, очевидно, з невипадковою назвою «Синєвид», ми навіть не помітили, як вплуталися в незбагненне п’ятигодинне протиборство з природою цього казкового краю. Ні, нам не довелося боротися зі стихією — гірська річка Стрий не вийшла з берегів, ми не застрягли в пробці десь на перевалі — у цей час їх не буває, але нам пощастило, як зачарованим, на швидкості 20 км/год. повзти лабіринтами гірської дороги і дивитися на всі боки, вдихаючи розріджене повітря якоїсь особливої непояснюваної свободи. Нам, корінням прирослим у рідному донецькому степу, із його частими териконами і поодинокими лісонасадженнями, а потім за волею долі заблукалим десь у надрах київського метро, судилося раптом відчути глибокий подих своєї країни.

…От маленька дерев’яна хатина попід саму гору. Комора. Копиця сіна. Тут вона теж якась особлива, схожа на невеличку піраміду. Смужка городу, який сповзає униз, зеленіє різними відтінками. А як же поливати? А тут і не треба. Вологий клімат. Часто йдуть дощі. Усе росте саме по собі. Точно, рай! Погляд заграв, задзвенів, побіг кудись далеко-далеко, повз ще десяток хат, кілька долин, череду світло-коричневих корів, які жують травичку майже на небі, підібрався до найвищої вершини — і раптом перехопило подих! Десь у серці як два локомотиви майже зіштовхнулися два цілком протилежні відчуття. «Яка ж ти маленька і безпомічна порівняно з цією Горою», — було написано на одному. «Яка ж ти сильна і смілива, раз можеш отак, сам на сам із цією махиною», — на іншому. Аварії не сталося, погляд проводив синій вагон потяга Київ—Ужгород, а я ще довго вирішувала, хто ж із нас сильніший...

…Наше підсмажене сонцем і, вже точно, стомлене чеканням чадо вибігло з корпусу з розгубленою і винуватою усмішкою. Однак син навіть уявити собі не міг, що це ми (!) почувалися винними, бо так довго сюди не їхали! Маленьке село Лумшори десь із самого краю української географії, схоже, навряд чи потребує на підтримку маркетингових заходів — бази відпочинку і так забиті. Після нетривалих пошуків нічлігу і блискавичного шмону від імені і за дорученням усіх батьків і матерів у кімнаті, де «затишно» мешкали кілька тринадцятирічних «холостяків», ми якимось надзвичайним чином опинилися у чотирьохсотлітньому татарському чані для прийому сірководневої ванни на свіжому повітрі. Скромний парубок Василь — місцевий житель, котрий переходив на досконалу і доброзичливу російську, запитуючи у нас: «А не поддать ли еще дровишек?», уособлював образ колись незрозумілого, а тепер майже чомусь рідного, представника гірської еліти. Проте ж спробуйте уявіть собі цілком неймовірне відчуття «кипіння» у цій чавунній «каструлі», обрамлене спогадами про сумний фінал одного відомого вінценосного героя з казки про Горбоконика. Стрибок у крижану воду гірської річки був просто необхідний! Принаймні так сказав сам Василь, котрий заробляє розпалюванням цього чану на життя і, здається, безнадійно закоханий у це «маленьке село з самого краю української географії».

Потім ходили до водоспаду і побачили кілька наметів із «дикунами», котрі читали у похідних кріслах під парасольками в обстановці первозданного пейзажу. На обід соковитий шашлик, печена картопля в невеличкій кафешці і наївна суперечка про те, що ж таке «смерека»? Прощалися швидко і без сліз. Одухотворена дитина з купою емоцій і, схоже, із довгоочікуваною... півсотнею у кишені — вирушила до друзів. Ми ж із почуттям виконаного обов’язку залишали славнозвісні Лумшори, вирішивши, що взимку обов’язково сюди повернемося.

…Раптом ніби з-під землі виріс абориген із кошиком лисичок у руках. Старий усміхнувся і на наше російське: «А почем грибы?», відповів: «Віддам за п’ять. Візьміть, не пошкодуєте... А якщо через тиждень приїдете, ще дешевше буде». Ми взяли, а потім ще довго говорили про те, як усе-таки добре, що поїхали, що в чан пірнули, що зустріли цього діда, і що було нам якось на той момент байдуже, на чиєму боці він колись воював... Узагалі, перемішалося все, заплуталося, зв’язалося у вузол... І тільки лисички на задньому сидінні, руді як сонце, зібрані руками щедрого незнайомця, і нескінченна низка пологих синіх Карпат усю дорогу зігрівали серце і гоїли душу.