Завізована країна: чому отримати українську візу складніше, ніж шенгенську

Уже понад три роки Україна та її громадяни перебувають в режимі перманентного очікування безвізового режиму з Європою. З приблизною частотою раз на квартал ми отримуємо чергову обіцянку, що в наступному кварталі або півріччі, ми таки досягнемо поставленої мети.

Щоразу запевнення підкріплюються словами про складнощі міжнародного законодавства і системи прийняття рішень. Не забувають офіційні джерела повідомити і про доблесну роботі української дипломатії, яка щоденно працює над поліпшенням іміджу нашої країни на міжнародній арені.

При цьому, не в останню чергу дипкорпус переймається ще й підвищенням привабливості нашої країни для іноземних туристів, інвесторів і людей, що з якихось причин все ж наважаться приїхати до Україну.

Однак, як виявляється, у багатьох випадках це всього лише офіційна позиція перших і других осіб держави, яку вони переможно транслюють в уми простих українців. На жаль, ця позиція не завжди перетинається з реальним станом справ.
Зіткнення з реальністю

Не так давно, почали спливати подробиці, що без купюр ілюструють зворотну сторону медалі вітчизняних потуг з налагодження конструктивних взаємин з громадянами інших країн. Зокрема, ми говоримо про історію іракського студента Бархама Халіда, який на власному досвіді зіткнувся з проявами корупції по-українськи, навіть не встигнувши потрапити на територію нашої країни.

Спробувавши отримати дозвіл на законне перебування в Україні в ролі студента одного з найбільш престижних вітчизняних ВНЗ, Бархам Халід дізнався, що встановлені на законодавчому рівні норми і правила, що регламентують цю процедуру, в нашій країні - не обов'язкові до виконання. Зате за скромних 1300 доларів США, які йому пропонували сплатити, щоб здійснити задумане в рамках прискореної процедури, він міг отримати всі дозволи у визначений термін.

Однак, як не дивно, житель Іраку виявився не з боязкого десятка. Замість того, щоб добровільно сплатити необов'язкові збори, він вирішив розібратися в ситуації виключно в установленому законом порядку. А даремно. Адже, цілком імовірно, що в підсумку, він так і не стане студентом престижного українського ВНЗ.

Тим не менше, Бархам Халід вирішив не здаватися без бою. Про свою сумну історію він розповів українським журналістам. Ті, ясна річ, підняли хвилю невдоволення. Щоправда, про її результативність говорити поки не доводиться.

Історія повторюється

Тим більше, що сама ця історія - не поодиноке явище. Ідея того, що іноземці зобов'язані проходити прискорену і, ясна річ, дорожчу процедуру реєстрації та розгляду документів - перетворилася на своєрідний фетиш українських консульств і міграційної системи в цілому.

Зовсім нещодавно в соцмережі потрапила ще одна дуже цікава і показова історія. Громадянин Великобританії Danny Hallwood, у якого в Києві живе дружина і в минулому році тут же народилася дитина, за можливість перебувати зі своєю сім'єю в Україні заплатив не багато не мало 1563 американських долара (близько 40.000 гривень). При чому, це не виняток і не збіг обставин. Це офіційні тарифи українського МЗС.
Без перебільшення знання в тому числі і описаних вище фактів може істотно вплинути на незміцнілі уми тих, хто впевнений, що Україна відкрита всьому світу і давно скасувала візи для безлічі країн, а ті, в свою чергу, жадібно не дають нам безвіз.

Говорячи про попередню історію з підданим об'єднаного королівства, справедливості заради варто відзначити, що у Великобританії подібні послуги коштують - не менше. У минулому році за можливість тривалого перебування та роботи разом зі своєю парою, наш співвітчизник заплатив в казну Корони ні багато, не мало - $ 3376.

На перший погляд, тут як би все зрозуміло - спрацював принцип взаємності, за умовами якого, якщо хтось встановлює для наших громадян обмеження, то отримує у відповідь дзеркальне обмеження для своїх громадян. Щоправда, тут варто враховувати і різницю в рівні доходу населення в наших двох країнах і той момент, що Британія всіляко намагається захистити себе від мігрантів і, за великим рахунком, не має потреби ні в українських туристах, ні у вітчизняному інвесторі.

Збочена логіка

Хоча, логіку процесу зрозуміти, звичайно, можна. Наприклад, для туризму Україна відкрита (для Громадян ЄС до 90 перебування не вимагаються візи і не коштує, грубо кажучи, нічого), а для трудової міграції або ПМЖ закрита. І, очевидно, причина тут криється скоріше не в тому, що якщо скасувати або істотно знизити витрати, пов'язані з отриманням дозволу на проживання, в нашу країну хлинуть європейці або американці. Замість того, це може в якомусь плані заохотити жителів африканського регіону або Азії. Відповідно, в зв'язку з цим може виникнути деяке напруження на ринку праці. А з огляду на той факт, що Україна і так перебуває серед країн з найвищим показником трудової міграції, пов'язаної з нестачою робочих місць, така перспектива аж ніяк не вселяє оптимізму.

Ще один аспект цього питання пов'язаний з тим, що за візу (а точніше економічну складову цього поняття) в кінцевому підсумку хтось повинен платити. І тут є два варіанти: або це робить аплікант, або український платник податків. Хоча, навіть в ситуації, коли за "прибуття" іноземця спочатку платить бюджет, ці витрати в довгостроковому періоді цілком можуть окупитися за рахунок отриманої економічної вигоди від візиту "гостя". З повною упевненістю можна сказати тільки те, що якщо цей самий "гість" ніколи не приїде, нерозумно очікувати і на будь-яку вигоду.