Вагоме слово про майстрів красного письменства Закарпаття

Я не беруся давати професійну оцінку творчому доробку Омеляна Дмитровича Довганича — автора книги “Шляхами пошуків і знахідок: безсмертний голос Срібної землі”, яка у 2005 р. вийшла друком в ужгородському видавництві “Гражда”. Однак зауважу, що після детального ознайомлення з матеріалами цього збірника статей, нарисів, рецензій, будь у кого з прихильників дальшого розвитку літературного процесу Закарпаття, безперечно, виникне ствердження: вчений-літературознавець провів цілий ряд ґрунтовних наукових досліджень не лише тих процесів, які відбулися в літературі Закарпаття за останнє півстоліття, він щораз звертається і до вивчення життя і творчості багатьох напівзабутих письменників, культурних і громадських діячів краю.У вступній статті до збірника “Омелян Довганич як літературознавець і критик” відомий у нашому краї знавець красного письменства Іван Хланта дає високу оцінку зібраним у збірнику матеріалам, які, без сумніву, добре послужаться літературознавцям, викладачам і студентам філологічних факультетів, учителям, учням, організаторам культурно-освітніх заходів, усім, хто захоплюється творчістю наших сіячів доброго, розумного, вічного. Автор передмови стверджує, що вміщені в книзі праці О.Довганича “найглибше і найточніше характеризують його постать тепер і які вперше висвітлюють багато призабутих і зовсім невивчених досі проблем історії та літературного процесу рідного краю”. Він наголошує на глибокій і невтомній відданості науковця своїй справі: “Для нього головне — пошук, непогамовна праця на ниві, яку він щоденно оре, засіває і збирає лише йому доступні врожаї, втілені у змістовних статтях та книгах”.

Названий збірник починається двома статтями: “Моє слово про Олександра Духновича” та “Книга про нашого великого краянина”, в яких через власне бачення особливого значення постаті нашого Будителя не лише для закарпатців, але й для всього українського народу та через високу оцінку книги Михайла Беленя про О.Духновича дає зрозуміти — ось хто насправді зробив благодатний вплив на творчість закарпатських письменників середини ХХ століття і продовжує впливати на сучасних майстрів красного письменства краю.

Дві наступні статті — дослідження життя і творчості першого закарпатського академіка, поета, філософа, етнолога, церковного діяча Василя Довговича, селянського сина із села Золотарьово, що на Хустщині, який оволодів багатьма іноземними мовами і писав свої праці більшістю із них, тому, мабуть, значна частина його творів досі не видана. О.Довганич — один із перших науковців-дослідників, який відкрив завісу таємничості над творчою спадщиною свого славного земляка В.Довговича і зробив спробу заохотити своїх колег до активного вивчення всієї його творчості.

У нетрадиційній, я б сказав, статті “Нащадки Адольфа Добрянського та Юлія Ставровського-Попрадова живуть у Закарпатті” автор книги описує наслідки унікальних пошуків родоводу відомих у краї просвітителів, які внесли свій вклад у суспільно-політичний розвиток і культуру Закарпаття у другій половині ХІХ та початку ХХ століття і були “пращурами” сучасного діяча культури області Павла Ігоровича Гомічка. Подається детальний опис життєдіяльності кожного з членів родини Гомічків, що само по собі є рідкісним фактом народження сімейної історії нащадків таких знатних представників інтелігенції краю.

Про дивні пригоди з рукописом книги “Загадковий Петрович” Василя Пагирі, який став літературним наслідком пошуків слідів могили всесвітньовідомого угорського поета, йдеться у статті “Пошуки правди про Шандора Петефі”. О.Довганич правдиво розповідає про всі дискусії навколо теми пошуків могили славного сина угорського народу та про пригоди, які сталися із петефізнавцями під час їх дослідницької роботи в Росії та Угорщині.

Особливе місце у рецензованій книзі відводиться письменникам краю, чиє дитинство і юність виявилися опаленими війною. Автор пише: “Як будь-яка війна, Друга світова була трагічною для закарпатців, у тому числі й для творчої інтелігенції. Молоді поети і прозаїки змушені були покидати рідну землю. Доля розкидала їх по світах, приготувавши небачені випробування й муки. Хтось устиг видати перші збірки своїх творів, інші лише мріяли про це”.

Часто звертався О.Довганич до творчості поета Дмитра Вакарова, життя якого обірвалося дуже рано, але який за свої 25 літ встиг показати всім нам “правду і красу життя, велич людської особистості, що здійснюється у переможній ході над дебрями зла, про справедливість велику та матір землю”. Так сталося, що автор книги “Шляхом пошуку…” довго зберігав у себе рукописний збірник поезій Д.Вакарова, вірячи у талант поета, боровся за видання вміщених у ньому творів, аж поки не здійснив усього задуманого. За глибокими переконаннями автора наш земляк — славнозвісний підпільник, закатований у нацистських концтаборах, безперечно, заслуговує на велику увагу і повагу сучасників.

Дуже молодим пішов із життя і поет Іван Рошко (псевдонім Ірлявський), про яскравий життєвий спалах якого пише О.Довганич в одній із статей, вміщеній у названій книзі. Був він, стверджує автор статті, надзвичайно талановитим, неповторним, оригінальним. Поема “Вересень” і збірка “Брості”, які вийшли вже після смерті поета, — а був він розстріляний гестапівцями у Бабиному Яру, — відкривають кожному з нас можливість познайомитися із творчістю цього “Прометея духу”, пройнятися гордістю за істинних синів срібної землі і пошкодувати, що зла доля та лихоліття не дали їм змоги повністю розкрити свій талант.

Поряд із оповідями про Василя Гренджу-Донського, Андрія Патруса-Карпатського, Федора Іванчова, Михайла Поповича, Юрія Боролича, Юрія Чорі, які зазнали небачених випробувань і мук під час перебування у нацистських концтаборах та виправно-трудових таборах Радянського Союзу, до книги увійшли статті про творчість Івана Чендея, Олександра Сливки, Йосипа Жупана, Івана Керчі, Петра Продана, Михайла Симулика, Василя Лендєла, Івана Губаля, Василя Вовчка, Івана Козака, справжній розквіт таланту яких припадає на період радянської влади на Закарпатті, а особливо на нинішній період — роки незалежності України.

Автор публікації сказав своє вагоме слово як про відомих усім нам із шкільної парти майстрів красного письменства краю, так і про тих, про кого в роки тоталітаризму майже не згадувалося. Він добросовісно зібрав цінні фактичні матеріали, поглибив відомості про багатьох письменників, чим зробив свої праці унікальними і дуже цінними для майбутніх дослідників, а для простого читача вони стали джерелом правди, яке не може нікого залишити байдужим, бо написані вони простою дохідливою мовою і вирізняються глибиною роздумів про роль і місце слова у справі духовного зростання нашої молодої країни — України.

О.Довганич любовно слідкує за зростанням майстерності письменника молодшого покоління Андрія Дурунди, якого він знає ще зі студентських років, коли той вчився на філологічному факультеті і робив свої перші письменницькі кроки.

У 1994 р. він пише дуже похвальну статтю про А.Дурунду і називає її “Серйозна Заявка”, бо на той час у названого автора з’явилися не лише окремі нариси та оповідання. У 1988 р. він видав книжку оповідань “Не карай самотністю”, а у 1992 — повість “Невидимі пута”, якими засвідчив, за словами О.Довганича, “серйозне літературне зростання і в майстерності і в людській зрілості”.

До збірника “Шляхом пошуків…” вміщено ще дві статті, присвячені творчості А.Дурунди — “Сльози матері земної, котрі не змалюєш” (2003) та “Не замахуйся, Андрію” (2003). Це роздуми про творчість зрілого майстра, який “пропустив дійсність через своє гаряче серце, погляди, помисли, збагативши українську літературу правдивим художнім полотном”, а також про письменника-селекціонера, який у своїх оповіданнях про знатних людей краю “відкидає стереотипи, коли про людину позитивно говорять лише над її труною, а засвідчує свою повагу і любов до живих героїв, які заслужили на це”.

Та чи не найбільше уваги приділив О.Довганич у названій книзі своєму землякові, кандидату філологічних наук, фольклористу, літературознавцю, заслуженому діячеві мистецтв України Іванові Хланті. У статтях “Продовжувач справи Володимира Гнатюка”, “Казки Закарпаття у записах Володимира Гнатюка” та “Нові пісні з Арданова” він авторитетно заявляє: “Висновок із статей напрошується єдиний: відомий фольклорист Закарпаття зробив по суті культурний подвиг…”, “здійснив подвижницьку працю…”, якої “не знала досі історія сучасної української фольклористики”.

І це справді так. Бо за останні п’ятнадцять років Іван Хланта провів не лише величезну збиральницьку роботу, видав багато унікальних збірників закарпатського фольклору, зокрема, пісенного, але й спромігся здійснити наукову експедицію в румунську провінцію Банат, де на початку ХХ століття побував відомий український вчений Володимир Гнатюк, який дуже зацікавився унікальною народною творчістю місцевих українців. Як відомо, за наслідками експедиції до Румунії закарпатський фольклорист написав кілька цікавих статей, у яких яскраво висвітлив основи духовного життя українців Банату, описав проблеми викладання української мови, існування культурно-освітніх домів і творчих колективів при них, видання українських газет та інше. Автор висловлює думку, що “для українців Румунії треба створити хоча б такі умови в усіх сферах освіти і культури, які мають румуни в Україні і, зокрема, в Закарпатській області. О.Довганич висловлює своє захоплення книгою “Казки Закарпаття”, в якій зібрано велику кількість легенд, казок, новел, байок, анекдотів, графічних експедицій в Угорську Русь (сучасне Закарпаття, Східна Словаччина, поселення українців у Югославії (Воєводина) і південній Угорщині — Банат (тепер Румунія)).

У статті про унікальне видання закарпатських народних пісень одного села Арданово Іршавського району “Ой видно село” (2003), яке зібрав, упорядкував, написав вступну статтю Іван Хланта, автор книги “Шляхами пошуків…” сам проявляє велике вболівання за збереження для нащадків народних пісень, в яких закодована душа народу, збережено мову, традиції, звичаї, обряди, а через них і все духовне коріння та правдиву історію. Жаль, що цими питаннями займатися по-справжньому у нас поки що не завжди є можливість. Причина багальна — відсутність коштів. Будемо сподіватися, що в недалекому майбутньому ситуація зміниться на краще, у нашій країні знайдуться кошти для духовного зростання і такі вчені, як Іван Хланта, матимуть сприятливі умови для наукових досліджень, щоб плоди їхніх пошуків сповна працювали на утвердження нашої духовності.

“Енциклопедія літературного Закарпаття” — так влучно назвав О.Довганич книгу Івана Хланти “Літературне Закарпаття у ХХ столітті” і це справедливо, бо зібрати, підготувати і видати матеріали бібліографічного покажчика про 235 літературних діячів краю на 967 сторінках надзвичайно складно. Недаром письменник зі Львова Роман Качурівський ознайомившись із виданням захоплено пише до автора: “Ваше “томище” таки справді вразило своїм (тобто Вашим!) зібраним фактажем до біографій та спадщини закарпатських майстрів пера. Це труд, достойний найвищої похвали... і творчої заздрості в колег, менш продуктивних, ніж Ви, пане Іване!"

Автор рецензованої книги, оцінюючи зроблене, щиро дивується титанічній праці Івана Хланти, який зміг підняти величезну кількість документальних матеріалів, щоб здійснити таку, без сумніву, подвижницьку акцію. Ще раз подивуймося і ми, бо лише сумлінний і тонкий дослідник-творець може справитися із такою складною роботою, лише справжній патріот свого краю здатний здійснити такий науковий подвиг.

Йдучи за О.Довганичем сторінками унікальної книги “Шляхами пошуків і знахідок: безсмертний голос Срібної землі”, ми, шановний читачу, спробуймо ще раз із приємністю зануритись у той вир високої духовності, який створили наші кращі літературні діячі, щоб, очистивши душі від усякого морального непотребу, ввійти у Храм його Величності Слова і натхненно залучати до нього все більше й більше майбутніх поціновувачів мистецтва красного письменства Закарпаття.



Василь КОБАЛЬ, член Національної спілки журналістів України.