Парадокси Івана Петровція

Майже у кожному своєму публічному виступі Іван Петровцій не проминає нагоди відмітити, що сучасний письменник мусить бути високоосвіченим, має знати світову літературу, з якою найкраще знайомитися в оригіналі, тобто, знаючи мови. З цим ніхто не наважується сперечатися, хоча і на курси іноземної поспішають записуватися далеко не всі. Та і для чого? Адже навіть творів класиків на мові оригіналу у нас не знайдеш. А Петровцій знаходить. І не тільки знаходить. Саме завдяки йому ми маємо можливість знайомитися з перлинами світової класичної та сучасної поезії на рідній українській мові. Його перекладами Бодлера, інших французьких та багатьох мадярських поетів захоплюються чи не всі шанувальники красного письменства. Мистецтво перекладача Іван Юрійович опанував давно. І, на щастя, не тільки цим мистецтвом.

Треба відмітити, що з іменем Івана Петровція дивним чином пов’язані не тільки певні літературні досягнення, але і довколалітературні та політичні скандали. Перше десятиліття нашої державної незалежності стало десятиліттям розвалу національного книговидання та книгорозповсюдження, періодом регіоналізації та застою в літературному процесі. В значній мірі, думаю, з розпачу вже відомий український письменник подався в політику. Великому і щирому патріоту рідного краю близьким по духу здалося Товариство подкарпатських русинов, керівництво якого ставило перед собою сепаратичні цілі. Але поета-романтика приваблювала не так політика, як бажання відродити русинську мову. Крах політичного русинства не позбавив письменника бажання творити на милому серцю діалекті. Результатом стало видання п”яти книг, остання з яких щойно побачила світ в Ужгороді в друкарні ПП “Повч Р.М.”. Вона так і називається – “Послїднї спїванкы”. Та про це – потім.

Саме з початком 90-х років пов”язані перші скандали з Петровцієм. Як не дивно, стосувалися вони не так політичних уподобань автора багатьох відомих пісень, які виконував і виконує Іван Попович та інші відомі артисти, не так його русинських публікацій, якими він починав бавитися, як речей досить таки банальних. По-перше: він посмів критикувати Івана Чендея не як реабілітованого письменника, а як людину, з якою мав особистий конфлікт на ґрунті літературної діяльності та побуту. По-друге: у своїх творах він вживав медичний термін “гузиця”, який тоді вважався нецензурним словом. Все це було страшним табу для нашої закомплексованої пострадянської моралі. Та як би там не було, а “Діалектарій, або ж Мила книжочка русинської бисїды у віршах”, що вийшла друком 1993 року стала надзвичайно популярною. Чи не перші пародії на Закарпатті з’явилися саме на тексти із цієї книги. Пригадайте хоча б надзвичайно популярне у ті часи: „Забув Иван у своїв книзі слово ногавиці...” Хвиля шаленої критики обрушилася на автора саме за цю книгу. Крім вищезгаданого слова у збірці критикували все. Авторові приписували бажання познущатися над рідною мовою, спотворити правопис, ввести нові букви, порушити цнотливість закарпатських вух і очей… А після виходу наступних русинських книг автора деякі спонсори публічно відмежовувалися від нього і засуджували його за критику влади і дійсності, у якій не тільки автор, але і вони живуть і понині. Винятком не став і написаний у співавторстві з дружиною україномовний роман-детектив.

Саме в ті часи Іван Юрійович Петровцій зрозумів, що із скандалів довкола себе можна мати великий хосен. Саме тоді він перетворився із відомого письменника у людину публічну, у людину, яка не тільки моделює ситуацію, не тільки провокує її, але і керує нею. Цей сивий коренастий чоловік першим з українських літераторів використав елементи шоу-бізнесу для досягнення мети в своїй письменницькій діяльності. І, треба сказати, успішно. Поет і перекладач Іван Петровцій не тільки видає книгу за книгою, але і заробляє на прожиття продаючи їх. А про це сьогодні мріє кожен безгонорарний письменник.

Найбільшим детонатором спокою читачів канонічної літератури стала книга “Бітангївські співанкы”, у якій автор повернувся обличчям до еротики. Він насмілився опублікувати не тільки власні твори, але і зібрані у всіх районах області зразки народної творчості, того фольклору, у якому все називається своїми іменами. Це був шок. Лжемораль виявилася поґвалтованою остаточно і безповоротно. А ґвалтівник отримав чергову порцію засуджень та прокльонів, а разом із ними і міжнародну премію ім. Духновича. Хоча я не переконаний, що премію присудили саме за це видання. До речі, сприйняття сороміцької книги автор хотів пом’якшити. Тому він включив до неї і переклади творів відповідної тематики із класиків, переважно російських. Це, звичайно, не допомогло, і за книгою закріпилася репутація порнографічної. Навіть за народні твори звинуватили не народ, бо як можна звинуватити самих себе, а письменника. А всі ці пісні як співали, так і співають у хмільних компаніях та на весіллях після півночі. І книгу, до речі, знайти неможливо – розкупили все.

Середина осені 2005 року принесла нам ще один подарунок від Івана. На цей раз – потрійний. Відразу три свої іпостасі презентував наш земляк відвідувачам ужгородської книгарні “Кобзар”. Цим самим він прагне відродити вже забуту традицію презентацій у цьому популярному магазині. Колись такі акції тут проходили регулярно і ми мали можливість придбати книгу з автографом автора. Чи можна в даному випадку сказати, що давні можливості повертаються до нас? Не знаю. Але автограф отримати читачі знову можуть. Вірніше, вже змогли.

Найперше після презентації я хотів би сказати, що такого, як Іван Петровцій не робив ще ніхто. І не тільки в Україні. Видати одразу три книги, три солідні томи у той час, коли навіть одну маленьку збірочку випустити важко – це вже щось. А якщо сказати, що всі вони варті уваги, то це вже занадто. Але факт є фактом і в цьому випадку можна тільки радіти з того, що маємо те, що маємо.

Отож, перша книга – антологія французької класичної та сучасної поезії ”Вечорова гармонія”. Видання шикарне з усіх точок зору. Художнє оформлення і поліграфічна якість приваблюють, а витончений смак перекладача дарує нам щастя познайомитися з кращими надбаннями близької нам по духу літератури. На відміну від двох інших, ця книга вийшла в державному видавництві „Карпати”.

Назва другого тому “Чоловік з птахою на плечі” асоціюється з назвою книги Івана Малковича “З янголом на плечі”. Та це тільки назва, за якою стоїть повне зібрання творів автора на українській мові. Про зібране тут говорилося і писалося багато. Адже майже всі вірші вже добре відомі шанувальникам із попередніх збірок. А найкраще увійшло до вибраного “Ріка року”. Та так чи інакше, знову і знову перечитуючи улюблені поезії гордишся і радієш великому таланту свого земляка, який, ніби граючись, веде тебе чарівними лабіринтами неповторної мелодики рідної мови:

Зорі мерхнуть.Роси терпнуть. І туманами протерта

Білина така нестерпна в небі трепетно горить.

І дивуємось: теперка, у останній ранок серпня,

Сонце біле, мов люстерко, випливає з-за гори.

Це та гра, яка існуєне просто заради гри. Це граційна форма наповнена змістом. І ще одне. Використовуючи в художньому оформленні, зробленому Н. Наумченко, роботи всесвітньо відомих художників Федора Манайла, Бюрк-Жонса, Сальвадора Далі та Тіводара Чонтварі Костри поет хотів підкреслити гармонійну єдність української поезії з європейською та світовою літературою.

Але найбільш детально я хотів би зупинитися на третій книзі, що, як і попередня, побачила світ у друкарні ПП „Повч Р.М.”, що в Ужгороді. „Послїднї співанкы” написані по-русинськи і є найбільш яскравим проявом таланту автора, його глибинних знань народних традицій, світової класики та механізмів досягнення успіху. Тут усе враховано, усе передбачено і все пережито. Сива мудрість переплітається з юнацьким прагненням здивувати, майстерність з пошуком нових засобів, володіння формою з небанальністю сказаного. Цією книгою автор намагається ніби поставити логічну крапку не тільки в своїй творчості, але і в житті. Так, принаймні, здається. (Чи це знову прийом, запозичений із шоу-бізнесу?)

Можливо, саме через це так багато творів присвячено темі життя і смерті, темі вічного і скороминущого.

Лем смирть безсмертну має тайну,

Хоть тот, тко завтра ся уродить,

За нас ни вповість ни слівця,

Бо як житя, так смирть ни годен

Порозуміти до кінця.

А ось закінчення „Сонету за старість”:

Ниє здоровля, и краса пропала,

Лем спомини за бурю юних сил...

В нидійдавому слові „старожил”

Нових жил вать ниє, вать дуже мало.

Вмирати треба молодим, бо инак – кара

Паде на душу ти й тїло: старість...

Мало в українській поезії таких простих і щирих слів. Мало таких творів як ті, що завершують цю книгу, творів, що присвячені землякам поета, яких вже давно нема серед живих. Тих людей вже мало хто й пам”ятає навіть у селі. Але, згадуючи їх, пишучи про них, відтворюючи часи власного дитинства, проведеного разом з ними, авторові вдається створити світ, близький кожному з нас. Адже кожен пережив щось подібне: втрату друзів, рідних, близьких... І не має значення, що ні я, ні ви не знали ні Анну Багийову, ні Мішу Березная, ні Ивана Красулиного, ні жодного, кому присвячено твори - всі однаково переживають драму життя і смерті, драму безсилості перед неминучим, драму вразливості тонких матерій нашого єства. І, хоча автор і не вірить, що хтось подякує йому за цю книгу, я хочу зробити саме це: низько вклонитися Іванові Юрійовичу за справжню поезію, за твори, що стануть класикою русинської літератури. І це не високі слова. Просто у цих творах поет є самим собою. Він не грає, не заграє, не прагне здивувати, засудити чи дати оцінку. Він просто розмірковує про наболіле, розмірковує спокійно, виважено, мудро, образно, красиво...

Схилився місяць хмарі на плече

И слухає шовковий плюскіт часу

В Осойи час так настара тече,

Ги музика епохи Ренесансу.

Але... Таку цілісність натури Іван Петровій демонструє тільки торкаючись вищевказаної теми. У всіх інших він, залишаючись собою, демонструє настільки кардинально протилежні думки, що мало хто зможе відрізнити в них щирого поета від професійного шоу бізнесмена. Я хочу продемонструвати тільки два приклади. З одного боку бітангівське богохульство, з іншого – глибока віра в Бога. З одного боку безмежний патріотизм, з іншого – шовіністичні заклики та політичні лозунги. Порівнюйте самі:

Тяжко янгел череватий

Літать в небесї.

Як у нибі ся накрекче,

Зайде в виндиглів:

Янгел палинку ни хлепче

Лем вина гордів.

(„Співанка за дїла янгельскі”)

Кой зимний вітер снігом фукань,

Тріщить мороз по всьих світах,

Бог любить гріти ззяблі руки

В половенївучих свічках.

(„Бог любить”)

Про патріотизм Петровція більшість читачів не хочуть не тільки говорити, але і чути. Особливо ті, що проживають в Іршавському районі. Особливо їх дратує „Співанка за ковдошку з Иршавського района”. Занадто натуралістична картина сприймається як образа. Але, хіба таке життя не є образою гідності кожної людини? Хіба все, про що говорить поет не є правдою? Хіба мало людей живуть на наших, санкціонованих смітниках? Бажання не помічати життя довкола себе і стає причиною такого несприйняття художніх творів.

Спить на смітнику душа невинна,

А над нив файніє транспарант:

„Наша низалежна Украйина!

Й Кучма – конституції гарант!”

Це не просто патріотичний вірш, це вірш – заклик. Заклик не миритися з тим, що є, а щось робити, щось міняти, якось впливати на ситуацію. Хоча жодних рецептів автор не дає. Але, чи повинен він щось пропонувати? Нехай це питання залишиться без відповіді.

Особливістю теперішнього творчого почерку поета Івана Петровція є і те, що фатальність моменту, наближення смерті ліричного героя, стіна чи прірва безвиході змушує автора використовувати методи, близькі до мазохізму. Найбільш яскраво це ілюструє „Співанка самопобийна”:

Паскудьте ймння моє, брешіть,

Лемзуйте більше:

Я – што за мене не кажіть!-

Намного гірше.

Але навіть у такому самопобийному творі Іван Юрійович висловлює своє життєве кредо:

Бо тко би ня не обвиняв,

Ош я – падлюка,

Казавим за свиню – свиня!

За суку – сука!

На відміну від багатьох наших письменників, які часто-густо лукавили як перед читачами, так і перед самими собою, він завжди писав і говорив те, що думав. „Ай, я писав такі стихи, які м лем хотїв!” Хто із нас може повторити ці слова?

Багато що в книгах автора, особливо в тих, що написані по русинськи, можна сприймати чи заперечувати. Я особисто категорично не сприймаю звинувачень на адресу українського народу в тому, що цей народ не дає можливості нормально розвиватися русинській мові (діалекту). Всі мої друзі-письменники з Харкова, Львова, Чернівців, Києва, Івано-Франківська, Криму із великим захопленням слухають і читають, наприклад, „Діалектарій”. Кожна нормально розвинена людина розуміє і сприймає ту істину, що мова тим багатша, чим більше діалектів вона має. Адже одним із джерел, енергією яких мова живиться, саме і є діалекти. А мова наших предків не розвивалася тільки тому, що не мала змоги розвиватися і нормально функціонувати материнська українська мова. Не має змоги вона розвиватися і тепер. Сам же автор про це і пише у „Співанці за мову”:

У Давнім Римі не лем свинї

А й кури зналися в латинї.

А нинї в біднів Украйинї

Ани курчата, ани свинї

Ни розумівуть ани слова

Из того, што ся кличе „мова”.

...Забули не лем кури й свинї,

Ош вни живуть на Украйинї.

Така категоричність висловлювань додає експресії, збурює свідомість, змушує думати, переживати, проникатися сутністю того, про що говорить автор. Крім віри та атеїзму, крім патріотизму та шовінізму, крім гармонії та протиріч у книзі є ще багато мудрості, багато лірики, багато декадансу... А ще збірка рясніє різними поетичними формами. Тут є і сонет, і верлібр, і японське хоку, і класичний римований вірш, і твір, одягнутий у традиційно іспанські, латиноамериканські чи мадярські шати... Поет легко, невимушено жонглює думками, словами, фразами і знову, і знову, ніби артист цирку, не змучується дивувати нас своєю майстерністю, своїм вмінням бути різним, бути цікавим, бути неординарним, бути парадоксальним, бути яскравим і, разом з тим, залишатися самим собою: ліриком, романтиком, бітангом.

Коса!

Никошеної втави напудилася !?..

Краса!

Ни спасла світ – сама попаскудилася ?!?..

(„Співанка звідална”)

Я певен, що ця книга заслуговує окремої розмови. Я знаю, що ще багато наших земляків будуть не тільки читати цю справжню русинську поезію, але і вчити її на пам”ять. Що не кажіть, а ці слова варті того:

Динь ся поклонив корові,

И в хліві, ги свічка, згас.

Слово терлося у слово,

И у час вдарявся час.

(„Співанка спідспідня”)

А твори Івана Петровція вдарялися і вдаряються в серця і душі небайдужих читачів. І будять у тих душах те, що ми часто воліємо приспати, бажаючи виглядати кращими, ніж є насправді.

Василь КУЗАН.

"Русская премия"
В Ужгороді відбулася презентація нової книжки відомого русинського письменника Івана Петровція "Переклади"
Вагоме слово про майстрів красного письменства Закарпаття